Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

Оскільки про мої чудасії було попереджено заздалегідь, слідом тільки Меліса кинулася і німий панцирний козак, що реагує на ім'я Іван, приставлений Мамаєм, як я не відмовлявся. Мовляв, назвався груздем, терпи персональних джур і бодигардів. Ось вони з чорною сестрою і тягаються за мною всюди, мов тіні. Через що я іноді почуваюся двостатевим Янусом. Ліворуч гляну — тінь жіноча. Праворуч — чоловіча. Тож навіть плюю тепер тільки перед собою… Аби випадково кого не образити.

Добре махонув... Начебто й скакав всього нічого, а як озирнувся, обоз уже далеко... Немов по горизонту довгою вервицею тягнеться. Приємно глянути, особливо якщо згадати, що все майно на цих возах моє. А ось он там, попереду картинка менш приємна. Вороння хмарою кружляє. Звідки тільки злетілися? Очевидно, падаль якусь знайшли...

— Чорний круче, що ти в'єшся

Над моєю головою?

Меліса і навіть козак подали коней назад. Начебто випадково відстали. Угу… Не щастить мені на слухачів. Естети, мля... Я ж душевно співаю, з почуттям... А що голосу і слуху немає, то це хіба перешкода? У половини поп-дів і поп-хлопців їх теж немає, а нічого. Стрибають під фанеру та бабло лопатою гребуть.

Дивно, що стерв'ятники не сідають. Поділити знахідку не можуть, чи вона ще...

— Ану давай за мною! — кинув супутникам і пришпорив Гнідка, як тільки дожував думку до кінця.

Ворони нахабні птахи, але й полохливі. Отже, очікувана здобич ще жива.

До того місця, де кружляла чорна зграя, було кілометрів чотири, але вже з половини шляху стало зрозуміло, що зацікавила птахів не тварина, що подихала, чи самотній мандрівник, а місце битви. Точніше, розбійного нападу.

Десятка півтора строкатих, циганських кибиток — частиною обгорілі, частиною вцілілі, але всі як одна перевернуті на бік. Розкидані навколо речі та… тіла. Багато тіл. Голих жіночих і понівечених чоловічих… Великих і маленьких… Навіть, схожих на шматяні згортки, немовлят. Розбійників, судячи з того, що вони тут наробили, і слідами від копит, було не менше двох дюжин. Усіх молодих жінок, перш ніж зарізати, ґвалтували. Чоловіків, які не загинули одразу, жорстоко катували. Просто тішилися чи хотіли щось довідатися?

Скоріше, перше. Що можуть знати ромали, що кочують по всьому світу? Я маю на увазі, важливого для башибузуків чи харцизів? Все майно із собою та на собі. Знайти не складно. А якщо і є якийсь скарб, прихований на чорний день. То навряд чи близько. І знає про це лише барон.

— Здається, стогне хтось? — Меліса підвелася в стременах і, витягаючи шию, характерно схиливши голову на бік, прислухалася.

— Там… — впевнено вказала в бік однієї з кибиток.

Об'їхали її. Не помилилась сестра. Циган. Сивий, що вже досить далеко зробив крок за половину відведеного людині століття. Кремезний... Зростом не нижче за мене. Обличчя і груди закривавлені, руки — дивитись нудно… явно вогнем катували.

Меліса вже поряд із ним. Перевірила пульс, відтягла повіку. Потім намацала за поясом якийсь флакон і капнула з нього вмираючому в рот.

— Живий… Але ледве дихає. Мучили сильно. А насамкінець — перебили коліна і кинули вмирати. Запізнися ми на годинку…

— Може, смерть була б для нього не найгіршим вибором… — я обвів поглядом мертві тіла.

Німий козак кивнув. Воїн розумів, що я хотів сказати.

— Ні… — дівчина була іншої думки і вказала на кривавий слід. — Бачиш, скільки повз? Щось у цій кибитці було йому потрібне. І я навіть здогадуюсь, що саме…

Меліса перейшла до купи ганчір'я і витягла з неї невелику, тому й не помітили, мабуть, флягу, зроблену з видовбаного гарбуза. Відчинила, понюхала. Спробувала на язик.

— Сильно розбавлене вино… Таке возять із собою, як запас води. Можна довго зберігати, не засмерджується. І якщо він повз до води, значить — жити хотів. Втім, скоро моє зілля подіє. Сам розкаже, як захоче… Але якщо ти маєш рацію, отамане, то знаєш — милосердя мені не чуже. Допоможу піти без мук.