Читати книгу - "Невірний. Я зможу піти, Надія Борзакова"

Через кілька місяців вона стала кудись пропадати вечорами та ночами. Я залишалася сама в порожній квартирі, боялася, що вона більше не прийде, що вона кинула мене.

А потім з'явився Антон. Мама його якось привела до нас і сказала, що він її друг. Чоловік широко посміхався, розпитував мене про школу, друзів. Начебто був добрий, а мені все одно було не по собі. І він на ніч тоді лишився. Спав із мамою в їхньому з татом ліжку. Я пам'ятала, як розлютилася, подумавши, що він буде замість тата. Мені було лише вісім, я була дитиною і мало що розуміла. А пояснювати мама не збиралася.

Я пам'ятала, як влаштувала вранці істерику. Тоді мама вперше мене вдарила. А потім взагалі відвезла до бабусі з дідом і залишила там. І я чула, як вони казали, що вона мене покинула. Я знову плакала. Спершу тато, а тепер і мама. Все через мене. Це я погана, інакше б вони не покинули мене.

Коли мама приїхала в гості, я на колінах благала її не їхати і не кидати мене. Обіцяла бути хорошою, слухатись її. Але вона тоді поїхала. Зате потім, ще через якийсь час, з'явилася знову і повідомила, що виходить заміж, забирає мене і що у нас буде новий тато.

Як новий? А як же мій? Хіба можна проміняти одного тата на іншого?

Ці питання розбивали серце, але я не промовила жодного слова. Мама ж мене забирає. Не кине. Тому що я обіцяла бути хорошою. І я буду хорошою за всяку ціну. І вона мене не покине.

Вона привезла мене до великої квартири Антона. Сказала називати його татом і я це робила, хоч щоразу відчувала біль у грудях. Але поступово... Ні, не те щоб звикла. Неможливо звикнути, ні. Але, якось… Змирилася чи що. Все було інакше. Але також добре. Я ж була слухняною і за це мене любили. Ні, Антон не любив мене так, як тато. Я ж була йому не рідною донькою... Але ж він у мене був.

І ось, стоячи на кухні і дивлячись у вікно на гаснучий день я зрозуміла, що повинна зробити все, щоб у Ведмедика був рідний тато. Повинна зберегти нашу сім'ю. Засунути свій біль і образу кудись подалі. Адже не тільки Вітя винен у зраді, а й я. Від хороших дружин не гуляють. Потрібно зрозуміти, у чому моя помилка, що я робила не так і все змінити.

І тоді він не піде. У мене буде чоловік, а у Ведмедика - любов рідного батька. Це найголовніше.

Я ще раз вмилася. Закінчила з приготуванням, вийшла з кухні.

- Ти все? Давай, займися дитиною, бо в мене бошка вже пухне, - сказав Вітя, побачивши мене. - Весь тиждень орав, як проклятий, а у вихідні не відпочити…

- Може тебе просто Таміла дуже втомила? - вирвалося в мене, - Мені дуже шкода!

Господи, що я кажу? Навіщо загострюю ситуацію? Головне, що він тут, що він не пішов, не покинув нас. А решта не так і важливо. Я мушу терпіти.

- Діано, - Вітя підвівся з підлоги. - я розумію, що накосячив. Але ти теж хороша. Забила на мене.

- Забила? Вітю, на мені весь будинок тримається. Я готую, прибираю, перу. І сама з дитиною...

Господи, що я кажу?

- А мені потрібна дружина, а не мати-кухарка! - гаркнув він і Ведмедик заплакав.

Я підхопила його на руки, почала заспокоювати. Вітя вийшов. Завмерши, я з жахом чекала, що зараз грюкнуть вхідні двері, але ні. Він лишився вдома, знову сів за комп'ютер, я чула. Видихнула. Заспокоїла дитину, почала гратися з нею.За десять сьома сервірувала вечерю.

І ось, ми сиділи за одним столом на кухні так само, як і раніше, і вечеряли. У мовчанні, від якого в повітрі була така напруга, що, здавалося, почне іскрити. Потім Вітя знову пішов грати, а я, вимивши посуд, почала гратися з Ведмедик. Все намагалася якось відволіктися, але не виходило від слова зовсім. Біль свинцевою плитою лежав на грудях, час від часу очі наповнювалися сльозами. Але я змушувала себе триматися і не плакати при дитині, не лякати її.

Бідолашний мій Ведмедик, за що йому це все?

Коли настав час, викупала його перед сном і поклала в ліжечко. Потім пішла до спальні. Стягнула постільну білизну, викинула її у смітник. Почала застилати нову. І знову плакати…

Тихо відчинилися двері і зайшов чоловік.

- Діанка…, - обійняв мене зі спини і я здригнулася.

Так любила руки чоловіка раніше, а тепер майже тремтіла від огиди, яку викликали його дотики. Майже тремтіла, але терпіла.

- Пробач мені, добре? З нею все, обіцяю. Давай спробуємо спочатку? – попросив він.

І я кивнула головою. На це пішли всі сили, що залишилися.

Він не піде. Це найголовніше. Дитині потрібен рідний батько, а мені – мій чоловік. Я мушу потерпіти. Перемелиться – борошно буде.