Читати книгу - "Земля мертвих"

У залі для загальних зборів на нього вже чекали члени його групи. Упродовж останніх чотирьох років він керував згуртованою та дієздатною командою, але створення крихкої рівноваги всередині колективу коштувало йому кількох безсонних ночей. Щойно вилетить один з елементів — і вся конструкція завалиться…

Барбара Шомет, тобто «Барбі». Ані ім’я, що навіювало Корсо думки про жінку ніжну, високу на зріст, ані прізвисько не пасували до її справжнього образу. Їй було тридцять, вона була другою особою в групі, мала каштанове волосся та невиразне обличчя. Суха, як скіпка, завжди носила чорні вовняні сукні, діряві колготки та взуття «Стан Сміт», придбане на розпродажу. Торохтіла, наче автомат, рухалася незграбно, випромінювала нервовість та життєву невлаштованість.

Закінчила факультет політології, згодом мала вступити до Національної школи адміністрації, але в 26 років різко змінила плани й попрямувала до школи копів — не Вищої національної школи поліції в Сен-Сір-о-Мон-д’Ор, де навчаються майбутні комісари, а до звичайнісінької фабрики поліційних кадрів у Канн-Еклюз. Ніхто не міг уторопати, чому вона так учинила. Також нічого невідомо про її родину чи особисте життя (навіть якби в неї виявився хлопець, його було б шкода, адже вона одноманітна, як звук маракасів). Барбі була капітаном, але Корсо пророкував, що незабаром жінка отримає звання коменданта. Він ще ніколи не зустрічав копа з таким аналітичним розумом і такою пам’яттю. Доручити їй розібратися з роздруківкою телефонних розмов або виписками з банківських рахунків означало вже розшифрувати їх.

48-річна Наталі Валлон — геть інша. Багато років вона займалася культуризмом, тим-то до неї пристало прізвисько Стокос (копи теж полюбляють мовні ігри[15]), або просто Сток — так швидше вимовляти. Жінка мала міцну статуру, тож у Судовій поліції подейкували, ніби вона лесбійка, зрештою, в неї був чоловік, викладач, з яким вони разом прожили вже двадцять років, та двоє дітей, що успішно навчалися в школі.

Сток завжди носила чорні простацькі костюми, білі блузки й берці — справжній солдат Карного розшуку, щось середнє між службовцем і трунарем.

Жінка не плекала надмірно честолюбних надій і навіть не мріяла отримати колись звання капітана. Єдиним її дошкульним місцем були міцні напої. Час від часу Корсо доводилося нагадувати правила роботи в групі: алкоголь та наркотики — під забороною, службово-штатна зброя — в шухляді, і жодних дешевих кпинів, будь ласка.

Як людина Наталі не мала рівних. Усміхнена, добродушна, лагідна; легко, як ніхто в групі, завойовувала довіру свідків і самих підозрюваних. Під час допиту їй удавалося отримати більше свідчень, ніж будь-кому з поліціянтів.

Третім у групі був коп на ім’я Людовік Ландремер — його Корсо любив менше за всіх. 35-річний талановитий тулузець, магістр економіки, швидко піднявся службовими сходинками. Він скидався на продавця автівок, — добре припасований костюм, гостроносі черевики, — мав руде кучеряве волосся й захоплювався реґбі — здається, це було єдиним його хобі. Коли в нього питали, звідки він родом, Людовік відповідав: «Овалі»[16].

Його ахіллесовою п’ятою були сайти знайомств. Молодик існував лише від однієї нічної здибанки до іншої. Керувався гаслом: «Одна жінка на вечір, один матч на тиждень». На робочому комп’ютері йому обмежили доступ до певних сайтів, а свій ноутбук він мусив залишати в роздягальні.

Козирем поліціянта була терплячість. Він ладен був невтомно й безупинно нишпорити в цілому будинку, дзвонити в усі двері, ставити тисячу разів ті самі питання. Людо на прізвисько «Трал» примудрявся витягти зі своїх сіток важливий предмет, недоречну дрібничку, що могли знецінити всі попередні припущення під час розслідування.

Був іще хлопець, якого звали Крішна Вальє. Батьки-хіпі, які подарували синові ім’я індуїстського божества, мабуть, не надто тішилися з того, що їхній нащадок став копом, «а головне — чиновником». Сутягою, що цілими днями сидів на роботі (в нього був кабінет, так званий «карцер»), дряпав протоколи допитів, рапорти, пояснювальні. Мав вищу юридичну освіту, тож серед них лише він володів мовою, якою спілкуються між собою судді, та розумівся на адміністративних викрутнях. Він також завідував архівами й відповідав за Salvac, величезну базу кривавих злочинів — після кожної справи йому належало заповнювати довжелезну анкету.

Решта співробітників індуїстами не були, але всі вони поважали Крішну, — їхнього Крішну, — адже завдяки його зусиллям вони не за комп’ютером просиджували, а могли довше попрацювати поза відділом.

Зовнішність Крішни відповідала фахові або ж навпаки. Невисокий на зріст, тендітний, лисуватий у неповні 35 років. Свій образ він доповнив дорогими брендовими окулярами в прямокутній роговій оправі й був схожим на іграшку з конструктора Леґо. Про його особисте життя ніхто нічого не знав, але для людини з такою головою, як у нього, воно, напевно, містилося десь на аркуші для нотаток.

Він не брав участі в зборах, не провадив розслідувань, ніколи не виповзав зі свого кабінету, але був життєво необхідною частиною групи. Мав виняткову витримку, зокрема стосовно колег, які не стукали в двері, коли заходили до нього, а вперто віталися словами «Харе Крішна».

— Гаразд, — почав збори Корсо, плеснувши в долоні, — з поточними завданнями впоралися?

— У мене ще лишилися хвости у справі Мартеля, — доповіла Барбі. — Людо склав останні протоколи щодо корейського цеху. Очікуємо висновки експертизи зі стоянки в Обервільє. Вже не викликаємо свідків лінчування в Шато-Руж…

Слово «лінчування» нагадало Корсо вчорашнього повішеного, а також його власні провини. Аж зіпрів, щойно припустив, що їхню групу можуть відправити перерахувати загиблих на дільницю Пабло Пікассо. Але Ламбер, очевидно, триматиме справу подалі від нього. Пильнуватиме 92-й підрозділ судової поліції — кожний має дбати про свою ділянку.

— Тож ми можемо цілком зануритися в справу «Сквонка»?

Сток, яка тримала руки в кишенях (вона ніколи нічого не записувала), вирішила втрутитися:

— А що ми маємо робити?

— Я ж учора розповідав: тягар переклали на наші плечі — сподіваються надати справі поштовх.

— У нас є всі потрібні документи, — додав Людо. — Борнек з хлопцями добре попрацювали.

— Але можна зробити краще, — запевнив Корсо.

Група схвально промовчала: марнославство — головний рушій будь-якої війни.

— Докладаємо зусиль на 500 %, гаруємо вчотирьох над справою вдень і вночі, принаймні до понеділка. Якщо нічого не знайдемо, термін розслідування очевидного злочину закінчиться, нам призначать суддю, а тоді годі вже буде пройтися по гарячих слідах.

— Останній бій на захист честі? — усміхнулася Наталі.

— Точно. Всі бачили світлини жертви. Ми не можемо дозволити, щоб покидьок спокійно