Читати книгу - "Морт"

Смерть довго дивився на нього. Морт знічено переступив з ноги на ногу. 

— ЦІЛКОМ ПРАВИЛЬНО! — гаркнув Смерть. — ТВЕРЕЗЕ МИСЛЕННЯ. РЕАЛІСТИЧНИЙ ПІДХІД. ВАЖЛИВІ ШТУКИ В ТАКІЙ РОБОТІ, ЯК НАША. 

— Так, пане. Пане? 

— М? — Смерть боровся із покажчиком. 

— Люди ж весь час мруть, правда? Мільйонами. Ви, певно, завалені роботою. Але… 

Смерть подивися на Морта в такий спосіб, до якого той уже починав звикати. Спершу це було щире здивування, яке потім переходило в летке й скороминуще роздратування, далі до нього додавалося осяяння, а тоді вже на їх місце приходила яка-не-яка терплячість до несподіванок. 

— АЛЕ? 

— Але тоді, здається мені, ви мали б трохи частіше відбувати з дому. Ну, ви розумієте. Ходити вулицями. У бабці моєї в часописі був ваш портрет — при косі й інших… інструментах. 

— РОЗУМІЮ. ТА ПОЯСНИТИ ЦЕ НЕ ТАК УЖЕ Й ПРОСТО, ДОКИ ТИ НЕ ЗРОЗУМІЄШ ДЕЧОГО ПРО ТОЧКОВІСТЬ ІНКАРНАЦІЙ І ВУЗЛОВУ ЗОСЕРЕДЖЕНІСТЬ. А ТИ ЩЕ НЕ РОЗУМІЄШ, ПРАВДА Ж? 

— Гадаю, ні. 

— КОЛИ КОРОТКО, ТО ОСОБИСТОЇ ПРИСУТНОСТІ МОЄЇ ВИМАГАЮТЬ ТІЛЬКИ ОСОБЛИВІ ВИПАДКИ. 

— Ви як король чи типу того, мабуть, — припустив Морт. — Я в тому сенсі, що король володарює й тоді, коли іншими справами зайнятий, як‑от коли спить, приміром. Щось таке, пане? 

— ЩОСЬ ТАКЕ, — погодився Смерть, згортаючи мапи. — А ТЕПЕР, ХЛОПЧЕ, КОЛИ ВЖЕ ТИ ЗІ СТАЙНЯМИ ПОКІНЧИВ, МОЖЕШ ПІТИ ЗАПИТАТИ В АЛЬБЕРТА, ЧИ НЕМАЄ В НЬОГО ДЛЯ ТЕБЕ ДОРУЧЕНЬ. А ТОДІ, ЯКЩО МАЄШ БАЖАННЯ, МОЖЕШ ВИЇХАТИ ЗІ МНОЮ УВЕЧЕРІ. 

Морт кивнув. Смерть повернувся до величезної книги в шкіряній палітурці, взявся за перо, хвильку його пороздивлявся, а тоді перевів погляд на Морта й схилив череп набік. 

— ЧИ ТИ ВЖЕ БАЧИВСЯ З МОЄЮ ДОНЬКОЮ? 

— Е-е-е. Так, пане, — відповів Морт, уже тримаючись за ручку дверей. 

— ВОНА ДУЖЕ ПРИЄМНА ДІВЧИНА, — сказав Смерть. — ГАДАЮ, ЇЙ НЕ ЗАВАДИЛО БИ СПІЛКУВАТИСЯ З ОДНОЛІТКОМ. 

— Тобто, пане? 

— А ЩЕ КОЛИСЬ УСЕ ЦЕ, ЗВІСНО, НАЛЕЖАТИМЕ ЇЙ. 

У глибині Смертиних очниць щось блиснуло, мов крихітна блакитна наднова. Морта осінило, хоч і не одразу, бо досвіду спілкування зі Смертю йому ще бракувало, та й почувався він незручно: господар намагався йому підморгнути. 

У місцевості, що не корилася законам простору й часу, не була позначена на жодній мапі, існувала тільки в тих далеких околицях багатовсесвітного космосу, що про них мали уявлення лишень нечисленні астрофізики, і то тільки завдяки дійсно неякісній кислоті, Морт проводив залишок дня в такий спосіб: допомагав Альбертові саджати броколі. Саджанці були чорні з фіолетовим відтінком. 

— Він, бачте, старається, — пояснював Альберт, заселяючи рослину в підготовану ямку. — Та коли до кольорів доходить, уяви йому бракне. 

— Не певен, що розумію, — відповів Морт. — То ви казали, він усе це сам створив? 

За парканом ландшафт стрімко набував похилості. Схил вів до глибокої долини, за якою височіло незаліснене й похмуре плато, що тягнулося аж ген-ген до далеких гір — гострих, мов котячі ікла. 

— Ага, — підтвердив Альберт. — Ви слідкуйте, куди лійку хилите. 

— А що тут раніше було? 

— Поняття не маю, — сказав Альберт і взявся за наступний рядок. — Твердь, напевно. Це така хитра назва для чистого й незайманого нічого. Не така вже й старанна робота, направду. Сад іще нічого, та гори нашвидкуруч склепані. Як ближче підійти, то геть неякісні. Я колись ходив дивитися. 

Примружившись, Морт придивився до дерев. Ті мали переконливо якісний вигляд. 

— Нащо йому все це? 

Альберт крекнув: 

— Знаєте, що буває з юнаками, які ставлять забагато запитань? 

Морт на мить замислився. 

— Ні, — сказав він зрештою. — Не знаю. 

Запала мовчанка. 

Тоді Альберт підвівся й сказав: 

— Та й я, трясця мене бери, не знаю. Певно, добуваються-таки відповідей і прикладають їх до діла. 

— Він казав, що можу з ним ввечері виїхати. 

— То ви щасливчик, — сказав Альберт невизначено, йдучи в бік дому. 

— То він справді все це створив? — запитав Морт іще раз, чимчикуючи за ним. 

— Так. 

— Нащо? 

— Мабуть, хотів собі місце, де почувався би як удома. 

— А ви мертвий, Альберте? 

— Я? А я схожий на мерця? — старий пхикнув, коли Морт окинув його критичним поглядом. — Та припини вже. Я такий само живий, як ото ти. Чи й живіший. 

— Пробачте. 

— Гаразд. — Альберт штовхнув задні двері, а тоді розвернувся до Морта й постарався подивитися на нього так лагідно, як тільки вмів. — Таких питань краще уникати, людей це засмучує. То як, може, час нам трохи смаженинки? 

Дзвоник задзеленчав, коли Морт із Альбертом грали в доміно. Морт виструнчився. 

— Час коня сідлати, — сказав Альберт, — ходімо. 

Коли вони вийшли до стаєнь, уже спадали сутінки. Морт спостерігав, як старий сідлає коня Смерті. 

— Його звати Хропунцем, — повідомив Альберт, застібаючи збрую. — Воно якось саме собою сталося, геть непередбачувано. 

Хропунець спробував самовіддано пожувати Альбертів шарф. 

Морт пригадав гравюру в бабусиному часописі між розділами про календар городника й фази місяця. Там був зображений Пан Смерть, Котрий Усіх Зрівняє Й До Кожного Прийде. Коли Морт учився читати, то повсякчас роздивлявся те зображення. Не таке вже й сильне враження воно справляло б, якби знати, що коня, на якому верхи їде сам Смерть, звати Хропунцем. 

— Я би назвав його якось інакше, може, Іклом, чи Клинком, чи Ебеном, — вів далі Альберт, — та в господаря свої маленькі пунктики, як бачиш. Не терпиться тобі вже, еге ж? 

— Здається, так, — невпевнено відповів Морт. — Я його за роботою ніколи й не бачив. 

— Мало хто бачив, — сказав Альберт. — І то хіба раз. 

Морт глибоко вдихнув. 

— А от щодо тієї його доньки… — почав він. 

— ДОБРИВЕЧІР, АЛЬБЕРТЕ, ХЛОПЧЕ. 

— Морте, — механічно виправив Морт. 

Смерть прокрокував у стайню, трохи пригнувшись, щоб не зачепити стелю. Альберт кивнув — і не так, як кивають слуги, помітив Морт, а по-побутовому чемно. У ті нечасті рази, що Морта брали в місто, він бачив одного чи двох слуг, та Альберт аж ніяк не був на них схожий. Поводився він так, наче дім насправді належав йому, а господар був просто минущим гостем, чимсь таким дошкульним, як‑от потріскана фарба на стінах чи павуки у вбиральні. Та й Смерть так поводився, наче вони з Альбертом уже сказали один одному все, що мали, і то давно, тож тепер зайняті були винятково своїми справами й не створювали один одному помітних незручностей. Для Морта цей досвід був, ніби прогулянка після страшної бурі, — усе таке свіже, не таке вже неприємне, та в повітрі відчувається залишкове потріскування буремних енергій. 

Колись, коли всі справи буде зроблено, треба дізнатися більше про Альберта — таке завдання дав собі Морт. 

— ПОТРИМАЙ ОЦЕ, — сказав Смерть, вклав Мортові в руки косу і перекинув ногу через сідло. Коса мала майже звичайний вигляд, от тільки лезо було таке тонке, що просвічувало, й було зіткане, здавалося, із синюватого серпанку, який кришив полум’я й шинкував звук. Морт тримав косу дуже обережно. 

— ГАРАЗД, ХЛОПЧЕ, ВСІДАЙСЯ. АЛЬБЕРТЕ, НЕ ЧЕКАЙ НАС НА ВЕЧЕРЮ. 

Кінь виніс їх надвір, а тоді здійняв у небо. 

Зорі навколо них мали б спалахнути усі одразу, омити їх суцільним потоком. Чи повітря мало б закрутитися вихором довкола них і перетворитися на ураган світла, як це буває зазвичай під час міжпросторового гіперстрибка. Та це була подорож зі Смертю,