Читати книгу - "Морт"

— Ми про одну й ту саму особу? — перепитав Морт. — Високий, в чорному завжди. Кістлявий такий… трохи… 

— Удочерив він її, — лагідно поясний Альберт. — Це історія не з коротких… 

Над головою в нього задзеленчав дзвоник. 

— …І розповім я її іншим разом. Господар хоче бачити вас у кабінеті. І я би на вашому місці біг просто зараз. Він чекати не любить. Можна його зрозуміти, насправді. Сходами вгору, перші двері ліворуч. Та ви впізнаєте… 

— Там одвірок у кістках і черепах? — запитав Морт, відсуваючи стілець. 

— Та тут усе в них, ну, переважно, — зітхнув Альберт. — Такий уже смак у нього, та жодних натяків у тому нема. 

Лишивши сніданок вистигати, Морт побіг сходами вгору, тоді коридором, а тоді спинився перед першими дверима. Підніс руку постукати. 

— ЗАХОДЬТЕ. 

Ручка повернулася сама собою. Двері прочинилися всередину. 

Смерть сидів за столом і зосереджено вдивлявся у книгу в шкіряній палітурці — ледве не більшу за сам стіл. Тримаючи кістяного пальця на останньому прочитаному рядку, глянув на Морта, коли той зайшов, і вишкірився. Зрештою, що ще він міг зробити. 

— АГА, — сказав він і замовк. Тоді почухав підборіддя — з таким звуком, як буває, коли нігтем провести по зубчиках гребінця. 

— ХЛОПЧЕ, ТИ ХТО? 

— Морт, пане, — відповів Морт. — Учень ваш. Пригадуєте? 

Смерть якийсь час дивився на нього, а тоді перевів блакитно-гольчастий погляд на сторінку книги. 

— ТАКИ ТАК. МОРТ. ЩО Ж, ХЛОПЧЕ, ЧИ СПРАВДІ ПРАГНЕШ ТИ ОПАНУВАТИ ТАЄМНИЦІ ПРОСТОРУ Й ЧАСУ? 

— Так, пане. Гадаю, що так. 

— ОТ І ДОБРЕ. СТАЙНЯ ЗА БУДИНКОМ. ВСЕРЕДИНІ НА ДВЕРЯХ ВИСИТЬ ЛОПАТА. 

Смерть глянув на книгу. Тоді підвів погляд. Морт не рушив із місця. 

— ЧИ Є ЙМОВІРНІСТЬ, ЩО ТИ НЕ РОЗУМІЄШ ТЕ, ЩО Я СКАЗАВ? 

— Не до кінця розумію, пане, — відповів Морт. 

— ГНІЙ, ХЛОПЧЕ. ГНІЙ. АЛЬБЕРТ МАЄ В САДУ КОМПОСТНЕ ЗВАЛИЩЕ. ГАДАЮ, ДЕСЬ ТАМ МАЄ БУТИ Й ВІЗОК. ДО РОБОТИ. 

Морт похмуро кивнув. 

— Так, пане. Розумію, пане. Пане? 

— СЛУХАЮ? 

— Пане, мені не дуже ясно, який це має стосунок до таємниць часу й простору. 

Не відводячи погляду від книги, Смерть відповів: 

— БО ТИ ТУТ ДЛЯ ТОГО, ЩОБИ ВЧИТИСЯ. 

Факт, що Смерть, який опікується Диском, сам себе називає АНТРОПОМОРФНИМ УОСОБЛЕННЯМ, цілком відомий. А ще відомо, що він давно уже відмовився він коней-скелетів, адже весь час доводилося спинятися й прикручувати відпалі кістки по місцях. Тому теперішні його коні були цілком собі з плоті й крові, і то окраси своєї породи. 

Годували їх, як тепер уже знав Морт, дуже навіть щедро. 

Іноді робота приносить доходи. Ця ж обіцяла буквально протилежне. Хай там як, а виконувати її випадало в теплому місці й увійти в ритм було нескладно. Так сталося і з Мортом: він увійшов у ритм і взявся подумки грати в лічильно-дослідницьку гру, до якої вдаються зазвичай ті, хто опиняється в подібних обставинах. Отже, думав він собі, чверть я вже зробив, або нехай третину, тож коли зроблю отой кут, де вила стоять, буде більше половини, може, п’ять восьмих, а це значить, ще три візки… Все це, звісно, не надто показово, але все ж таки підтверджує, що дати раду багатствам всесвіту значно простіше, коли ділити їх на низку дрібних частин. 

Кінь позирав на Морта зі стійла й подеколи намагався пожувати йому волосся на товариський манер. 

За якийсь час Морт відчув, що за ним спостерігає хтось іще. Дівчина на ім’я Ізабелл стояла на порозі, спершись на половинчасті дверцята і вклавши підборіддя на долоні. 

— То ти слуга? — запитала вона. 

Морт випростався. 

— Ні, я учень, — відповів він. 

— Дурниці. Альберт сказав, що ніякий ти не учень. 

Морт зосередився на гною, лопаті й візку. Ще дві лопати, а то й три, коли добре втрамбувати, і це буде ще чотири візки, хоча хай буде п’ять, і тоді буде половина від… 

— Він казав, — Ізабелл підвищила голос, — що учні стають майстрами, та Смерть може бути тільки один. Тому ти просто слуга і маєш робити, що я скажу. 

…а тоді ще вісім візків, і до дверей все буде чисто, а це значить, що майже третину від усього зроблено, і тоді… 

— Чув, що кажу, хлопче? 

Морт кивнув. А тоді ще чотирнадцять візків, чи навіть п’ятнадцять, бо я в куті недоприбирав, і… 

— Язика проковтнув? 

— Морт, — м’яко промовив Морт. 

Ізабелл скажено на нього зиркала. 

— Що? 

— Кажу, звати мене Мортом. Чи Мортимером. Зазвичай мене звуть Мортом. Ви хотіли про щось поговорити? 

На хвильку їй заціпило, і вона мовчки переводила погляд з лопати на його обличчя і назад. 

— Та штука в тому, — повів далі Морт, — що спершу я маю доробити оце. 

Ізабелл вибухнула: 

— Нащо ти тут? Нащо батько тебе сюди притягнув? 

— Він мене найняв на ярмарку. Усі хлопці знайшли собі майстрів — і я знайшов. 

— А ти хотів до нього в учні? — відрізала вона. — Він Смерть узагалі-то. Чорний Жнець. Не хто-небудь. І ним не стають, ним треба бути від початку. 

Морт невизначено махнув на візок. 

— Гадаю, це все на краще. Принаймні батько мій так завжди каже. 

Він взявся за лопату й відвернувся. А коли почув, що Ізабелл розлючено рохнула й пішла геть, широко всміхнувся до конячого заду. 

Далі Морт наполегливо дав раду шістнадцятим, восьмим, чвертям і третинам, і всі їх позвозив до компостної купи під яблунею. 

Сад у Смерті був великий, чистий і добре доглянутий. А ще він був чорний-пречорний. Трава була чорна. Квіти чорні. Чорні яблука виблискували чорними боками серед чорного листя чорної яблуні. Навіть повітря було немов чорнильне. Невдовзі Морт помітив — й очам повірити не міг, — що мимохіть розрізняє чорні кольори. 

Тобто не просто різноманітні найтемніші відтінки червоного, зеленого та інших кольорів, а справжні відтінки чорного. Цілий спектр кольорів — таких різних і водночас таких, так би мовити, чорних. Він зібрав залишки гною в візок, відкотив його геть і пішов назад у дім. 

— ЗАХОДЬТЕ. 

Смерть стояв за аналоєм і зосереджено роздивлявся мапу. Глянув на Морта так, наче не до кінця визнавав його присутність. 

— ПРО ЗАТОКУ МАНТЕ ТИ, МАБУТЬ, НЕ ЧУВ, ПРАВДА? — запитав він. 

— Ні, пане, — відповів Морт. 

— ЗНАТНА КОРАБЛЕТРОЩА В ТИХ КРАЯХ. 

— Була? 

— БУДЕ, — сказав Смерть, — ЯКЩО ЗНАЙДУ ТУ КЛЯТУ ЗАТОКУ НА МАПІ. 

Морт обійшов аналой і подивився на мапу. 

— То ви корабель плануєте втопити? 

Смерть нажахано глянув на нього: 

— ЗВІСНО, ЩО НІ. ДО ЦЬОГО ДОКЛАДУТЬСЯ НЕДОЛІКИ НАВІГАЦІЇ, МІЛИНА Й НЕПОПУТНИЙ ВІТЕР. 

— Який жах, — промовив Морт. — І багато потоне? 

— ЦЕ ВІД ДОЛІ ЗАЛЕЖИТЬ, — відповів Смерть, відвернувся до книжкової шафи й витягнув звідти чималий географічний довідник. — НІЧОГО НЕ МОЖУ ВДІЯТИ. ЧИМ ЦЕ ТХНЕ? 

— Мною, — по-простому відповів Морт. 

— І ПРАВДА. СТАЙНІ. — Смерть на хвильку замовк, а тоді додав: — ЯК ГАДАЄШ, ЧОМУ Я ВІДРЯДИВ ТЕБЕ У СТАЙНІ? ДОБРЕ ПОДУМАЙ. 

Морт замислився. Він таки добре подумав над цим питанням між підходами до візка й лопати. Розмірковував: може, це мало б допомогти скоординувати руки й зір, чи навчити смирення, чи донести до нього важливість простих завдань — суто в масштабі людського життя, — або ж дати йому зрозуміти, що навіть великі діячі починають із дна. Та щось підказувало: все це не те. 

— Гадаю… — почав він. 

— АГА? 

— …Гадаю, через те, що у вас там конячого лайна