Читати книгу - "Війна світів. Невидимець"

Отриману тієї ночі телеграму бідолашного Гендерсона сприйняли в Лондоні як вигадку, і вечірня газета зажадала від нього підтвердження, але, не отримавши його, — бо Гендерсон уже був мертвий, — вирішила зовсім не давати спеціального випуску.

Та навіть і всередині згаданого кола більшість населення залишалася байдужою до появи прибульців. Я вже писав, як поставилися до цієї новини кілька чоловіків та жінка, з якими я розмовляв увечері. Всі тихо-мирно обідали та вечеряли, робітники порались у своїх садочках, вкладали спати дітлахів, молодь гуляла вузькими алеями, учні сиділи за книгами.

Може, про це й гомоніли десь на вулиці чи в шинках; та ще який-небудь посильний або очевидець останніх подій викликав метушню, занепокоєння й галас, та більшість жила собі за давнім звичаєм: працювали, їли, пили та спали, ніби в небі не існувало ніякого Марса. Навіть на Вокінзькій станції, в Горселі та Чепгемі не помітно було ніяких змін.

На Вокінзькій вузловій станції аж до пізньої години поїзди прибували й відходили, або їх переводжено було на запасні колії; пасажири виходили з поїздів або чекали прибуття, — все йшло, як завжди. Міський хлопчина, порушуючи монополію газетяра Сміта, продавав вечірні газети. Стукіт буферів якогось товарного поїзда, сигнальні свистки паровоза лунали впереміш із хлопцевими вигуками: «Люди з Марса!» Близько дев’ятої на станцію почали прибувати збуджені очевидці, на жаль, їхні незвичайні новини справили не більше враження, аніж базікання п’яних. Пасажири, що їхали до Лондона, дивлячись у темряву з вікон вагонів, бачили, як десь у Горселі підіймалися й поволі зникали іскри, як миготів червоний відблиск, як легка димова завіса ховала зорі, і думали, що то просто горить верес. Лише біля самого вигону було помітно якусь метушню, на околиці Вокінга горіло з півдесятка будинків, і в трьох навколишніх селах люди не спали всю ніч.

На Чепгемському й Горсельському мостах юрба не зменшувалась: одні відходили, натомість підходили інші. Кілька сміливців, як це виявилося згодом, спробували в темряві підповзти зовсім якомога ближче до марсіан. Але вони так і не повернулися, бо над вигоном час від часу шастав, немов із прожектора військового судна, світляний промінь, а одразу ж за ним проходив і тепловий струмінь. Широкий масив вигону був тихий і пустельний, тільки під зоряним небом лежали непідібрані обгорілі трупи. З ями чувся металевий брязкіт.

Так було в п’ятницю ввечері. Немов отруйна стріла, вп’явся цей циліндр у тіло нашої старої планети: отрута ще тільки починала діяти. Широко розлігся безгомінний пустир, на якому валялися темні, ледь помітні скорчені тіла. Де-не-де ще тліло, то там, то там виднілися обгорілі кущі та дерева. Довкола лежала вузька смуга збентеження, поза яку вогонь ще не сягав. А от решта світу жила своїм з давніх-давен заведеним життям. Лихоманка війни, що невдовзі мала закупорити йому вени й артерії, умертвити нерви й зруйнувати мозок, тільки-но починалась.

Марсіани невтомно метушилися всю ніч, вони безперестану щось там клепали, ладнаючи свої машини, і стовп зеленаво-білого диму підіймався до зоряного неба.

Десь, мабуть, уже близько одинадцятої через Горсел пройшла сотня солдат; згодом вони стали охоплювати вигін. Невдовзі через Чепгем пройшла ще одна сотня й обступила вигін із півночі. Кілька офіцерів з Інкерманських казарм ще раніше з’явилися на вигоні, і один з них, майор Іден, пропав без вісти. Опівночі командир полку підходив до Чепгемського мосту і там розпитував натовп. Представники військової влади, гадаю, побоювалися серйозної небезпеки. Близько одинадцятої, як наступного дня повідомляли газети, гусарський ескадрон та чотири сотні солдатів Кардиганського полку із двома кулеметами виступили з Олдершота.

Одразу після півночі юрба на дорозі до Чертсі біля Вокінга, побачила, як у сосновому лісі на північний захід від них упав метеорит. Він летів та залишів за собою зеленавий слід. Це був другий циліндр.

Розділ IX

Битва починається

Субота залишила у мене пам’яті тривожні спогади. Це був гнітючий день: стояла спека й задуха, барометр, як мені казали, весь час коливався. Я майже не спав — дружині, правда, пощастило заснути — і встав разом із сонцем. Ще до сніданку я вийшов у садок і прислухався, але з вигону чути було тільки жайворонкові співи.

Молочар прийшов, як звичайно. Я почув скрип його візка й підійшов до хвіртки дізнатися про новини. Він сказав, що вночі військо оточило прибульців, чекаючи на появу важкої артилерії. Раптом із Вокінзької станції долинув такий знайомий заспокійливий гуркіт поїзда.

— Їх не вбиватимуть, — сказав молочар, — якщо в цьому не буде потреби.

Потім я побачив сусіда, який полюбляв порпатися у саду, і до сніданку розмовляв із ним. Ранок був звичайний. Садівник запевняв, що війська захоплять марсіан у полон або й зовсім їх знищать за один день.

— Шкода, що не можна з ними якось по-доброму, — сказав він, — цікаво було б дізнатися, як живуть на іншій планеті. Може, ми б щось і перейняли від них.

Він підступив до огорожі й простягнув мені пригорщу суниць — сусід був завзятливий та й щирий садівник. Водночас він розповідав про пожежу в сосняку, до якого прилягає байфлітське поле для гольфу.

— Кажуть, там упала така сама штуковина, але інша. На мою думку, правда, з нас досить і однієї. Всі ці руїни страховим компаніям виллються в копійчину, — добродушно посміхнувся він. — Ліси й досі палають, — він показав на димову завісу, — до того ж земля вкрита грубим шаром торфу та глиці, тому вони горітимуть ще не один день.

Споважнівши, сусіда згадав про «сердешного О’Ґілві».

Після сніданку я вже не міг працювати й пішов на вигін. Поблизу залізничного мосту я побачив групу солдатів, це, здається, були сапери — розхристані, в маленьких круглих шапках, брудних червоних уніформах, із-під якої виднілися голубі сорочки, в чорних штанях і простих чоботях. Вони сказали, що за канал нікого не пропускають. Глянувши на дорогу до мосту, я побачив там солдатів Кардиганського полку на варті. Я розповів їм про свою вчорашню зустріч із прибульцями. Солдати ще не бачили марсіан, мали про них дуже невиразне уявлення, тому й розпитували мене з неприхованою цікавістю. Потім вони сказали, що й самі не знають, хто дав команду вивести війська. Ходили чутки, ніби серед кінної гвардії дійшло навіть до непослуху. Сапери, освіченіші за простих солдатів, упевнено обмірковували незвичну тактику можливих боїв. Коли я розповів їм про тепловий промінь, серед них спалахнула суперечка.

— А я кажу, що треба