Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

стола, між матір’ю та Ніно. З апетитом з’їв біфштекс, випив вина, але на мене дивився з тривогою, бо відчував мій кепський настрій. Він, напевно, почувався винним, що не прийшов учасно, спізнився на важливу подію мого життя, що його неуважність я можу сприйняти як знак, що він мене не кохає, бо віддав на поталу чужим людям, не підтримав своєю любов’ю. І як було йому сказати, що моє похмуре обличчя, моє небагатослів’я пояснювалось якраз тим, що він не залишив мене саму до кінця дня, що вліз між мною та Ніно?

А через поведінку Ніно я почувалася ще більш нещасною. Він сидів поруч зі мною, але й слова мені не сказав. Його, схоже, утішив приїзд П’єтро. Ніно наливав йому вина, пропонував сигарети, підносив запальничку, і тепер вони обидва видихали дим крізь стиснуті губи і розмовляли про нелегку подорож автомобілем з Пізи до Мілана та про задоволення від водіння. Мене вразило, наскільки вони були різні: Ніно щуплий, довготелесий, говорив завжди голосно і сердечно; П’єтро був присадкуватий, мав товсті, добре виголені щоки, смішну скуйовджену чуприну, що височіла над широченним чолом, і ніколи не підвищував голосу. Вони, схоже, були дуже раді познайомитися, а це для відлюдька П’єтро було чимось винятковим. Ніно напосідав на нього, виказував справжній інтерес до його досліджень («Я десь читав статтю, в якій молоко і мед ти протиставляєш вину та будь-яким формам сп’яніння»), наполягав, щоб той сказав щось про це, і мій наречений, який загалом на такі теми волів не говорити, урешті здався, зичливо поправляв його, почав відкриватися. Але якраз тоді, коли П’єтро розговорився, утрутилась Аделе.

– Годі теревенити, – сказала вона синові. – Де ж той сюрприз для Елени?

Я здивовано поглянула на неї. Ще якісь сюрпризи? Хіба мало того, що П’єтро багато годин їхав машиною без зупинок, щоб устигнути хоча б до вечері на мою честь? Тоді зачудовано глянула на свого нареченого: він сидів із добре мені відомим насупленим виразом обличчя, який у нього з’являвся, коли за певних обставин він був змушений говорити про себе публічно. Ледве розтуляючи вуста, П’єтро повідомив, що його призначили на посаду штатного професора, тож тепер він, дуже молодий штатний професор, очолить власну кафедру у Флоренції. Як і завжди, він заявив, що це сталося само собою, завдяки якомусь диву. Він ніколи не хвалився своїми досягненнями, я мало що знала про його славу як ученого, він ніколи мені не розповідав, скільки складних випробувань йому доводилось долати. І ось тепер він повідомив цю новину байдужим тоном, немов це мати його примусила, а для нього це нічого не значить. Натомість для нього, такого молодого, це означало високий престиж, це означало матеріальний достаток, означало, що можна поїхати з Пізи, означало, що йому більше не доведеться терпіти цю затхлу політичну і культурну атмосферу, від якої, не знаю чому, йому так вивертало нутро. А насамперед це означало, що восени або ж на початку наступного року ми одружимось і я поїду геть з Неаполя. Про це останнє ніхто не згадав, але всі радісно вітали і П’єтро, і мене. Ніно теж кинув якусь уїдливу фразу про академічну кар’єру, але потім відразу зиркнув на годинник і вигукнув, що йому прикро, але він мусить іти.

Усі підвелися з-за столу. Я не знала, що робити, марно шукала очима його погляд, моє серце стискалося дедалі більше. Вечір завершився, нагоду втрачено, наміри провалилися. Коли ми вийшли надвір, я ще сподівалася, що він дасть мені номер телефону або адресу. Але він лише потис мені руку й побажав усього найкращого. Тієї миті здалося, що кожним своїм жестом він зумисне відштовхує мене. Прощаючись, я легко всміхнулася йому й помахала рукою, немов пишучи щось у повітрі. Це було благання, яке означало: ти ж знаєш, де я живу, напиши мені, прошу тебе. Але він уже повернувся до мене спиною.

7

Я подякувала Аделе та її приятелеві за весь той клопіт, якого вони собі завдали задля мене і моєї книжки. Обоє довго й щиро хвалили Ніно і говорили зі мною так, ніби це завдяки мені він виріс таким симпатичним і розумним. П’єтро не сказав нічого, лиш зробив нервовий жест, коли мати попрохала, щоб він якнайшвидше повертався – вони обоє зупинились у Маріарози. Я тут-таки сказала, що нема потреби мене проводжати, хай іде з матір’ю. Нікому й на гадку не спало, що я це сказала серйозно, що почуваюся нещасною і воліла б зостатися на самоті.

Цілу дорогу я поводилась нестерпно. Вигукувала, що Флоренція мені не подобається, і це була неправда. Вигукувала, що не хочу більше писати, що хочу викладати, і це була неправда. Вигукувала, що втомилася, що дуже хочу спати, і це була неправда. Ба більше – коли П’єтро заявив мені навпростець, що хоче познайомитися з моїми батьками, я напустилась на нього: «Ти здурів, облиш моїх батьків, ти їм не підходиш, а вони не підходять тобі». Тут він злякано спитав:

– Ти більше не хочеш за мене заміж?

Я мало не відповіла: авжеж, не хочу, але вчасно стрималась, бо знала, що це теж неправда. Я безсило мовила: «Вибач, у мене поганий настрій, звісно, я хочу за тебе заміж». Узяла його за руку й переплелася з ним пальцями. Він був чоловік розумний, надзвичайно освічений, до того ж добрий. Я любила його і не хотіла, щоб він страждав. І все ж саме в той момент, коли я тримала його за руку, коли підтверджувала, що хочу за нього заміж, я виразно усвідомила, що, якби він не з’явився в ресторані того вечора, я б спробувала спокусити Ніно.

Мені важко було зізнатися в цьому самій собі. Звісно, це було б лихим вчинком, якого П’єтро не заслуговував, і все ж я б зробила це охоче, і, можливо, навіть без докорів сумління. Я б знайшла спосіб привабити до себе Ніно, адже ми так давно були з ним знайомі – від початкової школи аж до ліцею і до часів Іскії та площі Мартірі. Я б переспала з ним, хоч його слова про Лілу мені не сподобались і викликали тривогу. Я б переспала з ним, а П’єтро про це не сказала б. Можливо, я б сказала про це Лілі, але не тепер, а коли ми обидві постаріємось, бо тоді, як я вважала, ні для мене, ні для неї це більше нічого не важитиме. Як і в усьому, час