Читати книгу - "Війна Калібана"

інтерфейс відслідковування проганяв контрольні суми 10мов атлет, що розминається перед забігом. Пракс підвівся і підійшов до панелі керування. Шахтні сенсори показували мінімальний атмосферний тиск, що продовжував падати. Він відчув дрижання, як аварійні двері зачинялися десь над його головою і зовнішній тиск почав зростати. Повітря з шахти винесло у космос до того, як аварійні системи встигли зреагувати. Його баню було пошкоджено.

Його теплиці не стало.

Він підніс руки до рота, не розуміючи що розвозе землю по підборіддю аж поки не розтер усю.

Частина його свідомості металася між речами, які тре’ зробити для завершення проекту: -зконтактувати з його проектним менеджером в Ар-еМ-Ді – Південний, перезберегти подання на додатковий ґрант, отримати бекап даних для відновлення вірусних зразків уведення – поки інша частина залишалася спокійною в жаскому, скорботному заціпленні. Почуття від буття двома людьми – один у відчайдушних намаганнях, інший у заціпленні жалоби були схожі на останні тижні його шлюбу.

Доріс повернулася до нього, на її губах грав втомлений подив. Вона протягнула руку:

- Працювати з вами, докторе Менґ, було для мене задоволенням.

Ліфт здригнувся від чергового спрацювання аварійних гальм. Ще один удар, але значно далі. Впало дзеркало або корабель. Солдати стріляли один в одного на поверхні. Можливо билися навіть в глибині станції. Не було способів дізнатися. Він потис протягнуту руку і сказав:

- Докторе Борн, для мене це була честь.

Вони пом’янули своє попереднє життя довгою тишею.

- Нехай, - мовила жінка, - забираймось к бісу звідси.

Дитячий садок Мей знаходився в глибині тіла супутника, та станція «труби» була лише за пару сотень ярдів11від вантажного термінала ліфту, тож швидка поїдка вниз до неї займала не більше десяти хвилин. Або могла б зайняти, якби функціонувала. За три десятиліття життя на Ґанімеді Пракс навіть ніколи не помічав, що станції підземки мають захисні двері.

Четверо солдатів стояли перед зачиненою станцією, зодягнуті у товсті, пластинчаті панцирі пофарбовані камуфляжними полосами під кольори коридорів – бежевими і сталевими. В руках вони тримали лячно-величезні штурмові гвинтівки і гарчали на натовп у декілька десятків голів, що штовхався навкруги них.

- Я з транспортного відділу, - висока, струнка темношкіра жінка вимовляла слова роздільно, стукаючи пальцем по солдатській грудні пластині. – Якщо ви не дозволите нам пройти то опинетесь по вуха в проблемах. Серйозних проблемах.

- Скільки ще воно буде продовжуватись? – запитав чоловік, - мені домів треба. Ще довго буде закрито?

- Пані та панове, - прокричала солдат зліва. Її потужний голос перекрив гудіння та балачки натовпу, як вчитель невпинних школярів, - це поселення блоковано з безпекових причин. Поки військові дії не закінчаться, рух між рівнями буде перекрито, за виключенням офіційних осіб.

- Ви на чійому боці, - хтось заверещав, - Ви марсіянці? Ви на чійому боці?

- А тим часом, - кричала далі солдат, ігноруючи запитання, - ми просимо вас бути терплячими. Як тільки небезпека подорожей зникне, система метрополітена буде відкрита. До тих пір ми просимо вас зберігати спокій задля вашої власної безпеки.

Пракс не знав що збирається говорити, аж поки не почув свій власний голос. Він звучав з підвиванням:

- Моя дочка на восьмому рівні. Там її школа.

- Кожен рівень закрито, сер, - відповіла солдат, - вона буде в повному порядку. Вам просто треба бути спокійним.

Темношкіра жінка з транспортного відділу схрестила руки. Пракс помітив що двоє чоловіків розмовляючи полишили натовп і повернулися до вузького, брудного холу. У старих тунелях, так близько до поверхні, повітря смерділо пластиком і теплом рециклерів і іншими штучними запахами. А тепер ще й страхом.

- Пані та панове, - знову закричала солдат, - для вашої власної безпеки вам варто зберігати спокій і залишатися там де ви є, допоки військові обставини не проясняться.

- А що це за обставини? – вимогливо запитала жінка, що стояла біля праксового ліктя.

- Вони швидко розвиваються, - відповіла солдат, як здалося ботаніку, небезпечним тоном. Вона так само була налякана, як і інші. Тільки вона мала зброю. Тож тут не спрацювало. Йому варт знайти щось інакше. Єдина вціліла Гліцин кенон залишалася в його руці, тож вчений пішов геть зі станції.

Йому було вісім років, коли його батька перемістили з перенаселених центрів Європи допомагати будувати дослідницьку лабораторію на Ґанімеді. Будівництво тривало десять років, на які припала Праксова скеляста юність. Коли його батьки спакували речі аби переїхати за новим контрактом на астероїд з ексцентричною орбітою біля Нептуна, молода людина залишилась на старому місті. Він отримав інтернатуру з ботаніки, знання з якої планував використати для вирощування підпільної, неоподатковуваної марихуани але виявив що того ж хотів кожен третій ботан-інтерн. Чотири роки він провів у пошуках закинутої комори, чи тунелю який ще не був зайнятий нелегальними експериментами з гідропоніки, отримавши таким чином гарне розуміння архітектури тунелів.

Він йшов крізь старі, вузькі проходи першого покоління будівництва. Чоловіки і жінки сиділи попід стінами чи в барах з ресторанами, з страхом, чи злістю на обличчях. Замість звичних випусків новин, екрани на стінах показували старі розважальні випуски музики, театру чи абстрактних малюнків. Жоден ручний термінал не теленькав вхідними повідомленнями.

Біля центральних повітропроводів він знайшов що шукав. Ремонтники транспорту завжди мали старенькі електроскутери. Більше ними ніхто не користувався. Пракс був сташим дослідником, тож його термінал дозволив відкрити іржаву загорожу. Він знайшов один скутер з коляскою і наполовину зарядженими батареями. Він примостив Гліцин кенон у коляску, провів діагностику і виїхав в коридор.

Перші три рампи охоронялися такими ж солдатами як і станції «труби». Пракс навіть не витрачав час на зупинки. Біля четвертої, що містила гирло тунеля постачання, який вів з поверхневих складів вниз до реакторів не було нікого. Він зупинився, скутер під ним затих. У повітрі стояв сильний кислий сморід, який він ніяк не міг розпізнати. Потроху картина вимальовувалась. Обпалені сліди на стінних панелях, патьоки чогось темного по підлозі. Йому знадобилося три або чотири довгих вдихів, аби зрозуміти що віддалені тріскучі звуки є стріляниною.

«Швидко змінюється» скоріш за все означало бої в тунелях. Картина класу Мей, простроченого кульовими отворами і просякнутого дитячою кров’ю сплила в його пам’яті так само легко, неначе це були спогади а не фантазії. Паніка, що опанувала ним в теплиці повернулася, цього разу у сотню разів сильніша.

- Вона