Читати книгу - "Заміж у покарання, Марія Акулова"

Розділ 4

Айлін

Моє прохання до Всевишнього залишається нереалізованим. Під землю я не провалююся. Доводиться продовжувати якось жити.

Свято зіпсоване. Спочатку зал огортає спільна розгубленість, потім люди потроху починають розбиратися, що сталося.

Тітоньки та дівчата, голосять, як можна було зіпсувати таку красу, намагаючись хоча б щось зробити з «декорованим» кремом і безе подолом весільної сукні Лейли.

Азамат обтрушується сам. Злиться, звісно. Усі чоловіки зляться. Чоловік Лейли хоче наздогнати невідомого божевільного, але його гальмують старші та друзі. Хтось все ж таки біжить, але я знаю – Митько їм уже не трапиться…

Сама я в заціпенінні дивлюся на брата. Як він піднімається, відмовляючись від допомоги, перед кимось вибачається, комусь огризається. Коли дивиться на мене – я відсахуюся, хоч і повинна була бути готовою.

Його погляд не обіцяє нічого хорошого, моя остання надія на благополучне вирішення ситуації тане. Хоча звідки взятися благополучному? Гірше і не могло бути…

Коли Лейла йде переодягатися (бо сукню, звичайно ж, вже не врятувати), тягне мене з собою. Я вдячна їй за це, але навіть підтримати нормально не можу. Вибачитись. Сповідатися. Нічого не можу. Просто допомагаю, механічно перебираючи пальцями ґудзики. Подруга щось мені розповідає, навіть сміється, зовсім не плаче, а я лише невпопад з усім погоджуюсь.

Коли ми повертаємось, зала виглядає майже як до події. Тільки продовжувати веселитися ніхто не збирається.

Торта не буде. Салюта, здається, також. Проводів молодих… Ох, як мені соромно…

– Пробач мені, – не стримавшись, я перепрошую перед подругою, стиснувши її долоню. Лейла дивиться на мене здивовано, навіть по носі клацає.

– А тобі за що? Ми тут ні до чого, струмочок. Нехай чоловіки розбираються.

Я хотіла б кивнути, посміхнутися, відпустити. Але сама так не вважаю.

– Просто вибач.

– Добре… – Подруга знову сміється, обіймає мене міцно, ніби це мені зірвали весілля та зіпсували найкращий у житті день. Залишає мене і йде до Азамата.

По ньому видно, що він, як і раніше, дико злий. Причому ясно, що на Бекірі. Вони ось зараз лаяться. Мій брат – сидячи на стільці. Поруч із ним метушиться мама – обробляє руки. Я остаточно переконуюсь, що вони з Дмитром все ж таки билися. Хоча хіба могло бути інакше?

Перепалка Бекіра з Азаматом продовжилася б, але ситуацію рятує Лейла. Вона перехоплює увагу свого чоловіка. Примушує дивитися собі у вічі і щось говорить. Він відразу ж пом'якшується, реагуючи на кохану. Думаю, йому сто років не потрібний був торт. Якщо й прикро, зло, погано – то за неї. Вона ж показує, що злитися нема чого. Вже точно, не на Бекіра.

Озирається на мого брата, посміхається до нього. Я чую низьке, сухе:

– Багишланиз, Лейла-ханим...

Брат теж перепрошує, і його Лейла теж прощає.

– Буде, що згадати, Бекір-бей.

Бекір хмикає, але зовсім не весело. А потім мама тягнеться до його обличчя, щоб обробити подряпину на вилиці. Він сіпається і шипить.

Те, що відбувається зараз – принизливо. Насамперед для нього, а має бути для мене. Але я навіть вибачитись не можу. Він не прийме.

Відступаю вбік, кручу пальці, чекаю чогось… З пропозиціями допомогти ні до кого особливо не лізу, але заняття знаходить мене саме.

Тітонька Лейли Фаріда, що впала в руки чоловіка, напівлежить на стільці, охає, обмахує себе руками. Мене просять доглянути за нею. Я бігаю за водою, знаходжу віяло, працюю вентилятором, а сама поглядаю, що відбувається довкола.

У моїй сумочці дзижчить телефон, але я в житті його не дістану. Це, звичайно ж, Митя, але я впевнена: з ним все добре, а в решті… Ви навіть не уявляєте, як я на нього злюся. За все, що накоїв. За те, яку неповагу дозволила собі проявити…

Думаю про це – і заводжуся. Я ніколи ні на кого не кричала. А на нього б зараз точно гаркнула б...

– Повільніше, ханим. Будь ласка... А то до всіх моїх бід ще й зі стільця зараз здує...

Опам'ятавшись, перепрошую перед тітонькою Лейли і намагаюся себе контролювати. Обмахую акуратно, про Дмитра не думаю. Про себе теж.

Коли бачу тата – серце обривається. Він заходить до зали і наближається до мого брата. На мене не дивиться, але це поки що. Я відчуваю, що сердиться. Зараз, підозрюю, на Бекіра.

Говорить йому щось коротко і серйозно. У брата обличчя кам'яніє, а я ледве стримую новий напад бажання жалюгідно поскулювати.

Для мого брата настільки важлива повага батька... Для нього так важливо бачити в очах схвалення...

Все через тебе, Айлін. Всі біди через тебе.

Я майже складаю віяло і роблю крок у бік своїх рідних разом із палким бажанням щиро зізнатися, але мене прибиває до місця швидкий погляд брата.

Я читаю в ньому: «Не смій». Зглитую і не смію.

Гостей стає дедалі менше. Лейла з Азаматом виходять на поріг, щоб усі могли з ними попрощатися. На мене хвиля за хвилею накочує то сором, то розпач, то полегшення… А коли обводжу поглядом майже порожню залу і бачу на одному зі стільців свого нового «знайомого», ще й злість.