Читати книгу - "В моїх думках , Ясміна Лав"

Дивлюся на серйозного, впевненого у собі Ярослава і чомусь злюсь. Навіщо йому це ?

— Скажи “так”, — чується десь з залу, і ще кілька голосів підтакують.

Не можу зібратися докупи. Хочеться припинити те, що відбувається, проте не знаю як… Але на допомогу мені приходить дзвінок, який сповіщає про початок нового заняття. Стою ще кілька секунд. Ніхто й не збирається розходитися. Блін.

— Мені час на лекцію, — кажу і швидко вилітаю за двері.

Чую позаду гул незадоволених голосів, але зупинятися не збираюся. Мені байдуже, що думають ці люди. 
 

Залітаю в потрібну аудиторію, привертаючи увагу викладача і студентів. Прошу вибачення за запізнення і сідаю на вільне місце. Через кілька хвилин у двері стукають, і всередину заходять кілька дівчат, серед яких і Ніка. Всі сідають на місця, раз за разом кидаючи на мене допитливі погляди. Очевидно, вони знаходилися в кафетерії та бачили виставу, яку влаштував Ярослав. 
Напевно, я мала б радіти, що такий хлопець запропонував зустрічатися. Та ще і як запропонував! Але всередині дивне відчуття. Я не довіряю йому. А за цей його вибрик — навіть злюсь. Може, це тому, що не люблю привертати увагу навколишніх? Не знаю… 
На парі я нічого не конспектую, та й з лекції не запам'ятовую жодного слова. У голові весь час крутиться запитання Ярослава. Зрозуміло, що він захоче відповіді. Ну, не забуде ж він усе, що сталося. А що відповісти?

Прислухаюсь до себе. Взагалі хочу з ним зустрічатися, чи ні? Треба подумати. 
Хлопець він гарний, навіть дуже. Не приховує своїх намірів. Згадую свої відчуття, коли він майже поцілував мене на вечірці. Це точно плюс. 
А що ж тоді з мінусів?

Його самовпевненість. У кафетерії я бачила його очі. Він навіть не думав, що я можу відмовитися. А це говорить про те, що звик отримувати дівчат з легкістю. І, думаю, уваги протилежної статі він не потребує. Ще є мінус. Навіть два: мій тато і те, що йому зовсім не сподобається це.
І який же висновок?

Чую дзвінок. Пара закінчилася. Студенти виходять у коридор, а я так і залишаюся сидіти на місці. Через секунду біля мене плюхається Ніка. Дивиться на записник, у якому я намалювала щось схоже на таблицю з плюсами та мінусами, а зверху написала ім'я того, хто мене так хвилює і прокашлюється.

— Невже не подобається? — питає дівчина. 
— Подобається… напевно. 
— Напевно? Ти бачила цього красунчика?
Закочую очі та стараюся бути спокійною.

— Ти хоча б спробувала, — вже зовсім тихо додає Ніка.

А може, вона має рацію? Мені дев'ятнадцять, а я навіть не цілувалась жодного разу. А тато… А що тато? Поки що, думаю, йому краще нічого не знати.

— Гаразд. Якщо Ярослав ще раз спитає, я погоджуся. Але тільки якщо спитає. 
— Звісно, спитає, — мало не підстрибує з оплесками Ніка. 
— Не смій це обговорювати з Андрієм, — кажу серйозно, а то бачу її погляд. 
— Ой, та не говоримо ми з ним про чужі стосунки. Ми взагалі мало говоримо, — хіхікає вона, ніяковіючи.
 

Далі заняття минають спокійно. Але я весь час згадую, як Ярослав запропонував зустрічатися, а я просто втекла. Блін, ніколи не вважала себе боягузкою. Але я просто втекла...
 

     ***
 

Після пар домовляємося з Нікою зайти в бібліотеку. Нам задали написати реферат з політології, і треба пошукати додаткові матеріали. Думаю, тато не буде проти навчання. 
Виходимо з навчального закладу, і я одразу бачу машину батька. Отже, водій вже на місці. Іду просто до автомобіля.

— Це що, за тобою? — старається встигати за мною Ніка. 
— Ага, тато постарався.
— Крутий в тебе тато, — із захватом каже дівчина.

Вирішую промовчати. Я б хотіла розказати, наскільки він крутий, але не впевнена, що хочу, аби хтось знав про наші сімейні стосунки.
— Дмитре Олександровичу, нам потрібно в бібліотеку. Ви поки що можете бути вільні, — кажу, підходячи до водія, який уже встиг відчинити для мене задні дверцята.

Чоловік киває головою мовчки, і я прямую в потрібному напрямку. 
 

У бібліотеці людей небагато, тому, швидко знайшовши потрібну літературу, ми з Нікою сідаємо в центрі зали. 
Не встигаю навіть знайти потрібну тему, як дзвонить мій телефон. Це тато. Не здивована.

— Так, тату.
— Хіба я сказав не зрозуміло? Університет — дім.
— Нам задали написати реферат. Я в бібліотеці. 
— Знаю.
Ну, звісно, він знає. Водій уже доповів. 
— Тоді навіщо телефонуєш? Мені потрібно навчатися. 
— У тебе година. 
— Тату, ти серйозно?

Але відповіді я не чую. Батько закінчив дзвінок. 
Не розумію, чому він так завівся? Один раз зробила те, що захотілося. Ну, сходила я на цю вечірку, але ж навіть до півночі там не була. Стає так образливо… до сліз.
Він завжди був суворим, але зараз… це ж казна-що.

— Щось сталося? — питає Ніка.
— Через годину мене забере водій.
— Твій батько, взагалі, знає, скільки тобі років?
— Не впевнена.
— Тоді нумо вчитися.

Бачу на обличчі дівчини жалість, але вона мовчить. І правильно робить.

Після дзвінка тата настрій псується. Слова з книжок не складаються у речення, а в голові порожнеча. 
Мене відволікає невисокий, темноволосий хлопець, який підходить до нашого столика. Він кладе переді мною білу троянду і маленьку рожеву картку.

— Що це? — дивлюся на хлопця. Але він не відповідає, просто йде до виходу. 
— Що там? — перехиляється через стіл Ніка.

Беру в руки записку і вдивляюсь у слова.

“Чекаю біля заднього виходу. Ярослав."

Передаю папірець дівчині, і вона усміхається.

— Я ж казала, він спитає знову. Підіймайся, ходімо. 
 

Поки я роздумую, вона хапає мій рюкзак, троянду і тягне мене до дверей. Обходимо бібліотеку, заходячи на задній двір.

Здалеку бачу вже знайомих хлопців. Знову п'ятеро. Тільки-но вони помічають нас, затихають. Ярослав іде в мій бік.

Він одягнений у спортивну форму, на плечах чорний рюкзак, а в руках баскетбольний м'яч. Волосся ще вологе, напевно, тільки недавно приймав душ. А на обличчі до біса притягуюча усмішка.