Читати книгу - "Я обираю бути твоєю, Ольга Островська"

Богдан справді провів. Буквально доніс мене до самої квартири й відпустив лише в нашому передпокої. Звісно після того, як Васька відчинила двері всім нам. Я ж, відчуваючи, що вже більш-менш здатна стояти, від щирого серця подякувала хлопцеві й поплелася до себе в кімнату, краєм вуха чуючи, як він просить номер телефону у моєї невгамовної сестри.

А з них могла б вийти чудова пара. Спокійний, як удав, бородатий і накачаний брутал має всі шанси, наскільки я знаю смаки своєї малої.

Засинаю я, мабуть, ще в польоті до подушки. Просто провалююся в новий примарний сон. І знову опиняюся посеред лісу. Хвойного. Тільки дерева тут старші, могутніші, вищі, справжні велетні. Зовсім не такі, як у нашому лісочку. Вдихаю смачне холодне повітря, просочуючись чимось невимовним. Майже відчутним на фізичному рівні… Силою… Енергією… Мені так добре... І моїй дитині добре... Буде добре… тут.

− Мамо, − вривається в мою свідомість шепіт.

Різко розвертаюсь, ледь не перечепившись через власні ноги.

− Мамо, − долинає звідусіль.

− Де ти? – питаю у дзвінкої тиші пересохлими губами.

Чую тихий стогін, і волосся ворушиться від страху. Не за себе. За мого ненародженого, але вже до нестями коханого малюка. Я відчуваю, що йому погано. І не знаю, як допомогти. Що я маю знайти? Що зробити?

− Де ти?!

Між стовбурів з'являється невиразний силует, схожий на дитячий, і я кидаюся бігти не розбираючи дороги туди, слідом за ним.

− Що з тобою?! Скажи!

Босі ноги потопають у моху і вологій холодній хвої, що вкриває землю, з рота виривається пара. Я біжу, хапаючись за гілки ялівцю, задихаючись, мало не плачучи, бажаючи нарешті знайти те, що потрібно моєму малюкові. Вже скоро… скоро воно буде поряд. Ще кілька кроків…

− Солю, прокинься! Прокинься! Що з тобою?! – трясе мене за плечі сестра, витріщаючись величезними переляканими очима.

І я вперше усвідомлюю, що дуже зла на неї за цю нав'язливу турботу. Мені хочеться відштовхнути її руки, щоб дозволила повернутися туди. Адже я майже знайшла.

Але секунда минає за секундою, думки поступово прояснюються. І мені стає соромно. Це ж моя Вася. Моя рідна душа. На очі навертаються сльози. Що ж зі мною діється?

− Пробач, − видихаю хрипко, опускаючись назад на подушку. − Мені просто наснився сон.

– Що за сон? Ти плакала, крутилася в ліжку, − зрозумівши, що я повністю прийшла до тями, Васька сідає поруч.

Я не можу не бачити, наскільки втомленою сестра виглядає. За вікном темно. Зараз, певно, ще ніч. Або навіть уже ранок. Вона взагалі хоч спала, чи працювала знову? Останнім часом Вася зовсім себе не береже. І в цьому є моя провина.

– Щось про дитину. Я читала, що таке може бути. Напевно, гормони даються взнаки, – бурмочу, заплющуючи очі. І, здається, ніби знову чую шелест вітру над головою.

– Ясно. Як ти себе почуваєш? – сірі очі сестри буквально сканують мене, видивляючись відповідь.

− Вже набагато краще. Чесно. Лягай спати, мала. Ти скоро на зомбі будеш схожа. Не знущайся над собою. І я ще трохи посплю.

Вона втомлено киває, встає. Кидає на мене останній пронизливий погляд і все-таки йде. Я ж глибоко зітхаю, не знаючи, чого більше хочу, щоб сон повернувся, чи щоб більше не турбував мене.

А якщо це правда? Все те, що я відчуваю. Те, що мені сниться.

Можна скільки завгодно себе переконувати, що чогось не може бути, але вже просто неможливо заплющувати очі на те, скільки всього дивного зараз відбувається навколо мене, такого що ніяк не піддається поясненню. І якщо моїй дитині щось дійсно загрожує, й допомогти їй можна тільки знайшовши те, до чого мене так сильно тягне, то я маю припинити чинити опір цьому поклику і нарешті піти за ним.

З цією думкою я й засинаю. Але ліс мені більше не сниться.

Ранок починається пізно. Василині сьогодні на пари в другу зміну, наскільки я пам'ятаю. Теж, мабуть, відсипається. Тіло, як і раніше, мляве, сил на нігтик. Але я змушую себе піднятися й скинути м'ятий вчорашній одяг, у якому так і заснула. Добре хоч не взута. А пальто, мабуть, сестра зняла.

Потім довго стою під душем, змиваючи сонне заціпеніння. Дивно, що нудоти нема. Може, сьогодні й не буде?

Вийшовши з ванної, кутаюсь у великий махровий халат і шльопаю на кухню. Може мені не завадить трохи кави? Зовсім капельку. З молоком. Хоча б уранці. Один разочок. 

І тут в ці спокусливі думки вривається сигнал мого мобільного. Той пілікає десь у передпокої, дратуючи підсвідомим очікуванням чогось неприємного. Плентаюся туди й знаходжу свою сумку на вішалці. Запускаю туди руку та дістаю старенький гаджет. На дисплеї, що давно вже тріснув, висвічується незнайомий номер. Приймаю виклик, але, почувши голос, одразу хочу скинути.

− Привіт, Міє. Не кидай трубку. Розмова є, – скоромовкою вигукує Олег.

− Ти вчора все сказав.

− Ні, почекай. Вибач мені. Це… я повів себе, як дурень. Це все нерви. Не кожного дня дізнаєшся, що станеш батьком, – нервово тараторить цей мудак.

− Що?! − виривається в мене, хоч усередині все й обмирає. Невже він? 

Але, ні я не вірю. Я точно знаю, коли завагітніла. У ту ніч. Але... а що, як то був він зі мною?

− Поясни мені, яким боком я маю відношення до твоєї дитини? − видавлюю з себе через силу. 

− До нашої дитини, Міє. Я тут нещодавно зустрів одну нашу спільну знайому, то вона бачила тебе в гінекології у вашій глушині. І привітала мене з батьківством.