Читати книгу - "Моя неймовірна спокуса, Аріана Мел"

Бриль йде одразу слідом за жінкою. За кілька кроків від того місця, де стоїмо ми з Давидом, його чіпкий погляд зустрічається з моїм. Я читаю в його очах спочатку подив, тоді приємне здивування. А тоді він помічає Давида, пильно дивиться на його руку, якою він оповив мій стан та власницьким жестом погладжує по стегну.

В очах одразу з’являється жорсткість. І відраза? Чи це я вже сама приплела? Не знаю, але від нього неначе повіяло холодом, крижаним і лютим.

— Доброго вечора, панове! — без жодних емоцій, ввічливо вітається Веремій.

— Бриль, — сухо кидає Давид.

— Ви знайомі? — дивуюсь я.

— Так, стара історія, — холодно відповідає Веремій дивлячись мені просто у вічі.

Чомусь неприємно кольнуло, те як він дивиться на мене.

— А ви звідки знайомі?! — доволі різко повертається до мене Давид.

— Познайомились у HR компанії, — відповідаю, не згадуючи того факту, що була ще попередня зустріч. Я однаково її майже не пригадую.

Веремій трохи примружує очі, але нічого не додає.

Оскільки ми троє між собою знайомі, то він відрекомендовує нам симпатичну незнайомку.

— Це Мілана. Моя колега. Мілано, знайомся — це Давид і Злата.

— Приємно познайомитися, — впевнено протягує, неначе муркоче. Вона так дивиться на нас, ніби зараз відбувається вистава і вона отримує страшенне задоволення від нового акту.

Я знаю такий тип жінок. Вона хижачка. І не важко здогадатися хто сьогодні її здобич. Варто лиш глянути як вона дивиться на нього. Я стискаю зуби. Це відкриття страшно дратує.

— Що ж, гарного вечора, — каже. Її голос хриплий, спокусливий. Звабливо стріляє у Бриля очима з-під напівопущених вій. Кожен рух і погляд наче відточений, чіткий, прорахований, — Веремію ідемо.

«Мало не облизується на нього», — з огидою відмічаю про себе.

— Так, бувайте, — чоловік нічим не видає своїх емоцій та прямує за своєю супутницею.

Між нами з Давидом повисає холодна, неприємна пауза. Я чекаю вибуху. Безпідставні ревнощі цілком в його дусі. І він не бариться.

— Чого ти нічого мені не розповіла?! — мало не кричить.

— Давай не тут, — знічуюся, — Поговоримо в авто.

— Ні, ми поговоримо тут, — його погляд стає злим.

— Немає, зрештою, про що говорити. Ми просто зіштовхнулися біля кавового апарату. Перекинулися кількома словами і все, — сердито шиплю.

— По ньому так не скажеш! Я бачив як він на тебе дивиться!

— І як? Не підкажеш?! — мене це вже дратує не на жарт, — Може ти не зауважив, але він був не сам. З ним була жінка! Він має на кого дивитися!

Мене, від усвідомлення моїх же слів, трусить від незрозумілої злості.

— Відвези мене додому, — виходить сухо. Та й байдуже.

Давид тільки супиться і сердито зиркає на мене, але більше нічого не намагається сказати.

Ми їдемо мовчки. Запаркувавшись біля мого під’їзду, я вже розстібнула пасок і взялась за ручку дверцят, як Давид хапає мене за долоню та промовляє :

— Вибач, Злато. Не знаю, що на мене найшло. Я.. коли побачив Бриля… наче червона пелена накрила мені очі. І вже не думав, що кажу. Терпіти його не можу.

— Чому? Що між вами сталося?

— Дівчина між нами сталася! Я її кохав, але він їй голову задурманив. Ось що було. З тих пір терпіти його не можу, — з гіркотою в голосі каже.

— Розумію. І мені шкода, що так склалося. Проте це не виправдовує того, як і де ти зі мною розмовляєш. Для мене таке ставлення є неприпустимим і до біса неприємним!

Він міцно стискає губи, але нічого не каже.

— Надобраніч. Дякую, що підвіз, — на цих словах я виходжу з авто і зачиняю дверцята.

Давид їде, коли я вже в квартирі. Я бачила крізь вікно, що він ще чекав під будинком. Можливо сподівався, що я таки передумаю, пробачу йому і запрошу до себе.

«Як би не так!» — зі злістю думаю.

Як він тільки міг так зі мною говорити?! Грубіян!

Тут думки мої перекидуються в інше гирло й незрозуміле гидке відчуття піднімається в грудях. У Веремія є жінка. Та ще й така красуня.

Від цієї думки в рази неприємніше. Хоча чому мені від цього має бути гірко і чому взагалі я про це думаю? Не хочеться замислюватися.

Ну, зрештою він не брехав, коли казав, що дехто в нього є.

Злато, бери себе нарешті в руки! У тебе є чоловік, стосунки! А цей пристрасний потяг до Веремія — це просто щось незрозуміле і таке, що ніяк не вписується в загальну картину. Тому забудь і викинь з голови. Це як мана якась, отже минеться. Має минутися!

«Тим паче, що в нього є жінка!» — вкотре повторюю собі.

На останній думці я дуже стараюся не думати, чим він з нею займеться, коли вони повернуться до нього в квартиру після вечері. І ще й буквально за кілька будинків від мене! О, та це просто нестерпно!

Так, думаю гарячий душ і келих мого улюбленого червоного напівсолодкого тут зарадять.

«А може навіть два келихи», — невесело думаю і плетусь у ванну, прихопивши з собою пляшку без жодних келихів.

Зранку я ледь розліплюю очі, голова гуде. Улюблене червоне б’є дзвонами в скроні.

О Боже, я проспала! Миттю зіскакую з ліжка і біжу приймати холодний душ, щоб швидше прийти до тями. Вдягнувшись у дещо закоротку, як для офісу, темно-сіру спідницю, обтягуючий білий топ в рубчик з неглибоким квадратним вирізом і піджак з рукавами три черверті, я швиденько взуваюсь у туфлі на шпильках і підхоплюю свою сумочку. Дивлюся в дзеркало. Так, ще трохи блиску на губи. І ось вже мчу вниз сходами.

От чортяка! Я спізнююсь на добрих двадцять хвилин і ще й як на те жодної вільної машини-таксі в моєму районі додаток не показує! Найближчий водій лише за пів години зможе прибути за моєю адресою.

Вирішую йти пішки в надії, що трапиться якесь вільне таксі дорогою. Шпильки не полегшують цей шлях. Мені спекотно. Знімаю піджак і перекидую собі на руку.

Встигаю дійти до сусідньої вулиці, коли біля мене гальмує авто. Повертаю голову ліворуч і впираюсь поглядом у примружені очі сталевого кольору.