Читати книгу - "Хочеш жити?"

Гартлі Данваз був не лише експертом з балістики окружної прокуратури, йому належав розкішний магазин зброї, який до того ж поставляв багатіям будь-яку мислиму мисливську зброю. Цей чоловік приносив місту значний прибуток та ще й був особистим другом начальника Лепські.

— Ні, містере Данваз, шефа ще немає, — відповів Лепські, жалкуючи, що зняв слухавку. — Я можу чимось допомогти?

— Негайно пришли до мене когось тямущого! Мене пограбували! — Данваз говорив роздратовано. — Скажи капітанові Терреллу, що хочу бачити його, коли він повернеться.

— Звичайно, містере Данваз. Я сам приїду, містере Данваз, — сказав Лепські. — Зараз буду, містере Данваз, — і повісив слухавку.

— А це був містер Данваз? — запитав Джейкобі, напустивши серйозний вираз на обличчя.

— Так... у нас проблеми. Телефонуй шефові. У будинок Данваза хтось удерся, — звівшись на ноги, Лепські надто рвучко відсунув стілець, і той із гуркотом упав. — Повідом, що Данваз розлючений і шукає його, а я розбираюсь із ситуацією, — сказавши це, Лепські вийшов.

Гартлі Данваз виявився високим, худорлявим, сутулим чоловіком років так п’ятдесяти п’яти, який усім виглядом випромінював самовпевненість і пихатість чоловіка з мільйонним статком.

— Хто ти, в біса, такий? — суворо запитав він, коли Лепські увійшов до його розкішного офісу, більше схожого на палац. — Де Бейґлер?

Лепські був не в тому настрої, щоб терпіти таке зневажливе ставлення до себе. Можливо, цей недоумок і був великим цабе, але Лепські тепер був детективом першої категорії.

— Я — Лепські, — відповів він своїм фірмовим тоном справжнього копа. — Ви повідомляли про крадіжку?

Данваз скоса зиркнув на нього.

— Ах, так, чув про вас. Террелл приїде?

— Йому повідомили. Якщо тут лише проникнення зі зломом, я зможу впоратись із цим. Шеф зайнятий.

Данваз раптом посміхнувся.

— Ну звісно, — він підвівся на ноги. — Ходіть зі мною.

Вони пройшли великим магазином і подались до складського приміщення.

— Ось тут вони влізли.

Лепські поглянув на маленьке віконце, заґратоване сталевою решіткою. Решітку видерли, і тепер вона бовталась, умурована в цементну основу.

— Сталевий трос, гак і машина, — сказав Лепські. Він подивився крізь вікно на вузьку алею, що вела до паркінгу. — Це було легко. Що вони взяли?

— То ось як вони це зробили! — Тепер Данваз ставився до Лепські з більшою повагою. — Вони взяли одну з моїх найкращих гвинтівок — ручна робота, оснащена оптичним прицілом і глушником, коштує п’ятсот шістдесят доларів.

— Ще щось зникло?

— Коробка з патронами до гвинтівки.

— Де зберігалась гвинтівка?

— Я покажу.

Данваз повів детектива назад до магазину.

— Гвинтівка була у цій вітрині, — сказав Данваз, зупинившись біля вузької скляної коробки на прилавку. — Дістати гвинтівку було не складно. Треба лише зняти скляну кришку. Я не торкався її. Там можуть лишитися відбитки пальців.

— Я пришлю сюди хлопців, містере Данваз, і ми пошукаємо відбитки, — пообіцяв Лепські, але, дивлячись на відполірований до блиску скляний ящик, він розумів, що вся ця тяганина буде марною — той, хто викрав гвинтівку, точно був у рукавичках.

Кілька годин по тому начальник поліції Террелл, сержант Бейґлер і детектив Лепські сиділи за столом у кабінеті Террелла, попиваючи каву.

— Жодних зачіпок, жодних відбитків. Дуже професійна робота, — підсумував Бейґлер, прочитавши звіт Лепські. — Схоже, злочинець знав, що шукає. У магазині була купа інших, дорожчих гвинтівок, він міг обрати будь-яку.

Террелл, кремезний чолов’яга із металевими сірими очима, задумливо почухав своє квадратне підборіддя.

— На прилавку в магазині Данваза багато спортивних гвинтівок, і тільки ця з оптичним прицілом. Чому ж обрали саме її?

Лепські неспокійно совався на стільці.

— Гвинтівка має незвичайний механізм — оснащена оптичним прицілом і глушником. Можливо, хтось зі шпани побачив її у вітрині, от руки й засвербіли. Данваз розповів, що гвинтівку виставили на показ десь із місяць тому.

Террелл кивнув.

— Може, й шпана, та все ж це летальна зброя.

— Я сподіваюсь, що це якийсь малий.

— Якщо так, то методи він використовує професійні, — відказав Бейґлер.

— То й що? — пирхнув Лепські. — Кожен пуцьвірінок, який дивиться телек, розуміє, що треба користуватись рукавичками, і знає, як за допомогою гака висмикнути решітку з вікна.

— Попередьте пресу. Не думаю, що вони чимось допоможуть, але нехай будуть у курсі. Роздайте їм фото гвинтівки, у Данваза воно точно має бути, — наказав Террелл.

Лепські повернувся до свого робочого місця і почав обдзвонювати всіх. Бейґлер продовжив розмову:

— Том може мати рацію. Це могла бути дитина, яка не встояла перед спокусою вкрасти таку гвинтівку.

Террелл замислився. Він пригадав, як сам підлітком щосуботи пообідді приходив до магазину Данваза — тоді ним ще керував батько Гартлі Данваза — і задивлявся на гвинтівку з прицілом, про яку так мріяв. Він марив тією рушницею тижні зо три, а потім вона раптом стала йому геть нецікавою. Можливо, це справді був малий, що мав таку ж нав’язливу мрію, і вирішив не стримуватись.

— Сподіваюсь, що він має рацію, але мені все це не подобається. Це зброя вбивці.

* * *

Дін Кей Маккуїн був президентом багатомільйонного концерну «Бляшанки й банки Флориди», який забезпечував тарою усіх фермерів штату. Маккуїн мав понад метр вісімдесят зросту, сиве волосся та жвавий темперамент, не давав спуску ні собі, ні своїм співробітникам, і завжди досягав результатів. Одружений він був тричі, але кожна дружина йшла від нього, не в змозі витримати його запальний характер, його стиль життя та його вимоги.

Маккуїн жив за чітким розкладом. Він підіймався о 07:00, проводив пів години у спортзалі свого розкішного маєтку, розташованого на восьми гектарах квітучого саду, приймав душ о 07:31, снідав о 08:00, до 09:00 віддавав розпорядження, а о 09:03 сідав у свій «роллс-ройс» і їхав до офісу. Цей чіткий порядок дій ніколи не змінювався.

За останні три роки, що Марта Делвін працювала у нього секретаркою, ще ніколи не бувало, щоб шеф запізнився бодай на секунду. І коли цього сонячного літнього ранку він спустився широкими сходами на сніданок, вона, навіть не поглянувши на годинник, знала, що той показує за секунду до 08:00.

Марта Делвін — тридцятишестирічна, висока, похмура, позбавлена внутрішнього шарму жінка, вже чекала на шефа біля накритого для сніданку столу, тримаючи в руках ранкову пошту.

— Доброго ранку, містере Маккуїн, — привіталась вона