Читати книгу - "Без крові. Така історія"

я його дочка. Він переїхав у це містечко зовсім недавно, не минуло й кількох місяців. Тож усі йому повірили. Я цілими днями сиділа у нього в аптеці. Коли не було покупців, він учив мене грамоти. Не знаю чому, але йому не подобалось, коли я сама гуляла по містечку. «Усього, чого ти маєш навчитися, ти можеш навчитися від мене», — казав він. Мені було одинадцять років. Вечорами він сідав на дивані, а мені казав лягати коло нього. Я клала голову йому на живіт і слухала. Він розповідав химерні історії з воєнних часів. А пальцями повільно гладив моє волосся. Я відчувала, як піднімається в нього там, під штанами. А тоді він цілував мене в чоло й казав іти спати. Я мала в нього власну кімнату. Помагала йому прибирати в аптеці й у домі. Мила, шила. Він справляв враження доброї людини. Тільки-от боявся, дуже боявся не знати чого. Одного вечора він схилився наді мною й поцілував мене в губи. Він цілував мене, цілував, запускав мені руку під спідницю, скрізь. Я ніяк не реагувала. А тоді він раптом відсахнувся, почав плакати, просити вибачення. Він був нажаханий. А я нічого не розуміла. Кілька днів по тому він сказав, що знайшов мені нареченого. То був один юнак з Ріо-Ґальван, сусіднього містечка. Муляр за фахом. Я мала вийти за нього, як тільки стану повнолітньою. Наступної неділі я поїхала з ним познайомитися. Він був гарний хлопець, високий і худорлявий, дуже худорлявий. Ходив проквільно, може, він був хворий чи щось таке. Ми з ним познайомилися, і я повернулася додому.

Звичайна історія, нічого особливого. Вам цікаво все це слухати?

Чоловік подумав, що вона говорить якось дивно. Мовби не звикла говорити. Мовби говорить чужою мовою. Вона добирала слів, уперши погляд у порожнечу.

— Кілька місяців по тому, одного зимового вечора, Урібе вийшов із дому й попрямував до «Рів’єри». То було щось на кшталт таверни, де люди грали на гроші. Того разу він грав допізна. Йому випав покер на валетах, а перед ним на кону лежало більше грошей, ніж він бачив за рік. Уся гра йшла між ним і графом Торрелавідом. Інші гравці зробили кілька ставок, а тоді спасували. Граф, натомість, затявся. Він піднімав і піднімав. Урібе знав, що його буде зверху, а тому не відставав від графа. Вони вже дійшли до тої точки, коли гравці втрачають відчуття реальності. І тут граф поставив на кін свою фазенду в Бельсіто. У таверні запала мертва тиша. Ви граєте в азартні ігри?

— Ні, — сказав чоловік.

— Тоді, мабуть, вам важко буде зрозуміти.

— Я спробую.

— Вам не зрозуміти.

— Неважно.

— Усе завмерло і настала тиша, про яку ви й уявлення не маєте.

Жінка пояснила, що фазенда в Бельсіто була найгарніша в тих краях. До маєтку на вершечку пагорба вела алея, обсаджена помаранчами, а з вікон дому було видно океан.

Урібе не мав чим перекрити таку ставку. І поклав карти на стіл. Граф сказав йому, що він міг би поставити на кін свою аптеку, а тоді зайшовся сміхом, наче божевільний, і багато з тих, що сиділи навколо, почали сміятися разом із ним. Урібе посміхався. Рука його й далі лежала на картах, немовби він хотів із ними попрощатися. Тут граф споважнів, подався вперед, поглянув Урібе в очі й сказав:

— Знаєш, у тебе гарна дівчинка.

Урібе спочатку не зрозумів, про що мова. Він чув на собі погляди всіх присутніх, і голова в нього не варила. Граф пояснив:

— Бельсіто проти твоєї дівчинки, Урібе. Це чесна пропозиція.

І він поклав на стіл свої п’ять карт, сорочкою доверху, просто перед носом в Урібе.

Урібе дивився на них, не торкаючись.

Мовив щось упівголоса, але ніхто не розчув — і потім ніхто не міг розповісти, що саме.

А тоді шурнув свої карти по столу до графа.

— Граф забрав мене до себе того самого вечора, — сказала жінка. — Він зробив те, чого ніхто не сподівався. Він чекав шістнадцять місяців, і коли мені сповнилося чотирнадцять, узяв мене за жінку. Я народила йому трьох синів.

— Чоловіків, буває, важко зрозуміти. Перед тим граф бачив мене всього один раз. Він сидів у кав’ярні, а я йшла через майдан. Він запитав когось: «Хто ця дівчинка?»

І йому сказали.

Надворі знову пішов дощ, і в кафе набилася тьма-тьмуща народу. Щоб чути одне одного, треба було мало не кричати. Або сісти ближче одне до одного. Чоловік сказав розмовниці, що в неї дуже дивна манера оповідати: здається, вона описує життя якоїсь іншої людини.

— Що ви маєте на увазі?

— Ви говорите так, ніби все це не має для вас ніякого значення.

Жінка відказала, що, навпаки, усе це значить для неї аж надто багато. Що вона почуває велику тугу за всім, що випало на її долю. Але сказала вона це твердим голосом, без тіні смутку. Чоловік трохи помовчав, задивившись на людей, що снували навколо.

Він подумав про Салінаса. Одного ранку, через два роки після того випадку з Мануелем Рокою, його знайшли мертвим у ліжку. Казали, у нього було щось із серцем. Потім пішли чутки, що його лікар його отруїв, що він труїв його трохи-потроху, кожного дня протягом багатьох місяців. Довга, люта агонія.

Було розслідування, але нічого так і не з’ясували. Того лікаря звали Астарте. Під час війни він заробив був трохи грошей, торгуючи препаратом проти лихоманки. Він винайшов його за допомогою одного аптекаря. Препарат називався «Ботран». А аптекаря звали Рікардо Урібе. У ті часи Урібе працював у столиці. А потім у нього почалися клопоти з поліцією. Спочатку вони знайшли його ім’я в списку постачальників того шпиталю, де орудував Гієна. А потім знайшлися свідки, які стверджували, що він і сам там працював. Правда, багато хто казав, що він порядна людина. Він сам з’явився на допити, усе пояснив, а коли його відпустили, зібрав манатки і поїхав у одне глухе містечко на провінції, далеко на півдні. Купив аптеку і знову взявся за старе ремесло. Жив сам із маленькою дочкою, яку звали Дульче. Казав, що її мати померла багато років тому. Усі вірили.

А він переховував Ніну, дочку Мануеля Роки.

Чоловік обвів усе навколо невидющим поглядом. Він був весь занурений у думки. «Жорстокість дітей, — думав він. — Ми так ґвалтовно перевернули світ, що пробудили жорстокість навіть у дітях».

Він знову обернувся до жінки. Вона не зводила з нього очей. Він почув її