Читати книгу - "Без крові. Така історія"

на бездоганному профілі галереї. То був один із тих кіосків, де продають лотерею. Вона пройшла ще трохи, а за кілька кроків до кіоску зупинилася. Побачила продавця, що сидів і читав газету, сперши її на щось, що лежало перед ним на прилавку. Кіоск був увесь зі скла, крім тої стіни, що примикала до галереї. Усередині видно було продавця та силу-силенну порозвішуваних кольорових смужок. Спереду було віконце, крізь яке продавець розмовляв із покупцями.

Жінка відкинула назад пасмо волосся, що насунулося їй на очі. Обернулася й якусь мить спостерігала за дівчиною, що вийшла з крамниці, штовхаючи перед собою дитячий візок. А тоді знову повернулася до кіоску. Продавець читав.

Жінка підійшла й нахилилась до віконця.

— Добрий вечір, — сказала вона.

Чоловік підвів очі від газети. Він хотів був щось сказати, та, коли побачив жінчине обличчя, зупинився, так і не вимовивши ні слова. Він мовчки дивився на неї.

— Я хотіла б купити лотерею.

Чоловік ствердно кивнув. А тоді сказав щось зовсім не до речі:

— Ви давно вже чекаєте?

— Ні, а що?

Чоловік похитав головою, не зводячи з неї очей.

— Нічого, вибачте, — сказав він.

— Я хотіла б купити лотерею, — повторила вона.

Тоді чоловік повернувся й поколихав рукою стрічки лотерейних білетів, що висіли позаду.

Жінка вказала на одну з них, довшу за інші.

— Оту, будь ласка… Можна взяти з отієї стрічки?

— Цієї?

— Ага.

Чоловік відірвав квиток. Глянув на номер і схвально кивнув головою. Тоді поклав білет на дерев’яну мисочку у віконці.

— Хороший номер.

— Ви так думаєте?

Чоловік не відповів, бо розглядав жінчине обличчя, немовби щось у ньому шукаючи.

— Ви сказали, що це хороший номер?

Чоловік опустив очі й поглянув на білет:

— Авжеж, тут дві вісімки в симетричній позиції і однакові суми.

— Це як?

— Якщо провести лінію, що ділить номер навпіл, то сума цифр справа і зліва вийде однакова. Це добра прикмета.

— А ви звідки знаєте?

— Така вже моя професія.

Жінка всміхнулася.

— Ваша правда.

Вона поклала на тарілочку гроші.

— Ви не сліпий, — сказала вона.

— Тобто?

— Ви ж не сліпий, правда?

Чоловік розсміявся.

— Ні, не сліпий.

— Дуже дивно.

— Це ж чому?

— Ну, лотерею завжди продають сліпі.

— Справді?

— Може не завжди, але часто… Думаю, людям подобається, коли лотерею продає сліпий.

— В якому сенсі?

— Ну, не знаю, може, це якось пов’язано з ідеєю про те, що фортуна теж сліпа.

Сказавши це, жінка й сама розсміялася. Вона сміялась гарним сміхом, за ним не вчувалося втоми.

— Як правило, вони старі як світ і роззираються навколо, наче тропічні птахи за склом зоомагазину.

Вона говорила впевненим тоном знаючої людини.

А тоді додала:

— Ви не такий.

Чоловік відказав, що справді не сліпий. Але старий — це таки так.

— Скільки вам років? — запитала жінка.

— Сімдесят два, — відказав чоловік.

А тоді додав:

— Мені подобається ця робота, все гаразд. Це добра робота.

Він говорив неголосно. Спокійно.

Жінка всміхнулася.

— Я розумію. Я зовсім не це мала на увазі…

— Мені до душі ця робота.

— Я не сумніваюся.

Вона взяла білет і заховала його в елегантну чорну торбинку. Тоді на мить обернулася, немовби хотіла щось перевірити або побачити, чи не утворилося за нею черги. А тоді, замість попрощатися й піти, сказала:

— Я от питаю себе, чи не хотіли б ви піти випити зі мною по чарці?

Чоловік допіру сховав гроші в касу. Його рука так і завмерла в повітрі.

— Я?

— Ви.

— Я… я не можу.

Вона дивилась на нього.

— Я не можу закрити кіоск, я мушу лишатися тут, опріч мене тут більше нікому… я не…

— Одну тільки чарку.

— Мені дуже прикро… я справді не можу.

Жінка кивнула з таким виглядом, наче все зрозуміла. А тоді нахилилася до віконця й сказала:

— Ходіть зі мною.

Чоловік іще раз відказав:

— Я вас прошу…

Але вона повторила:

— Ходіть.

Ситуація була вельми дивна. Чоловік закрив газету. Встав зі стільчика. Зняв окуляри. Поклав їх у сірий полотняний футляр. А тоді дуже ретельно заходився зачиняти кіоск. Повільно, у тиші, він нанизував один рух на другий, так наче то був звичайний собі вечір. Жінка стояла надворі з незворушним виглядом, мовби все це до неї ніяк не стосувалося. Раз по раз хтось проходив повз кіоск і озирався, щоб поглянути на неї. Бо вона виглядала самотньою і була гарна. Бо вона була немолода і виглядала самотньою. Чоловік згасив світло. Він опустив решітку-ролету й замкнув її при самій землі на колодку. Одяг легке пальто, трохи обвисле на плечах. Тоді підійшов до жінки.

— Усе, я скінчив.

Жінка всміхнулася йому.

— Не знаєте, бува, куди тут можна піти?

— Он туди. Там є одне кафе, де можна спокійно посидіти.

* * *

Вони зайшли в кафе, знайшли столик у кутку й сіли одне навпроти одного. Замовили дві чарки вина. Жінка запитала в офіціанта, чи можна тут купити цигарок. Вони закурили. Тоді побалакали про те про се, а зокрема про тих, хто виграє в лотерею. Чоловік сказав, що зазвичай люди не можуть зберегти виграш у таємниці, і найсмішніше, що перший, кому вони розповідають про свою вдачу, це завжди якась дитина.

— Може, у цьому є певна мораль, але я так ніколи й не збагнув, яка саме, — мовив він.

Жінка щось говорила про історії з мораллю і без моралі. Так вони й розмовляли ще якийсь час. Тоді він сказав, що знає, хто вона і чому прийшла. Жінка не відповіла нічого. Вона чекала.

Тоді чоловік повів далі.

— Багато років тому ви бачили, як троє чоловіків убили, холоднокровно вбили вашого батька. Я один із них, єдиний, хто досі живий.

Жінка не зводила з нього очей. Але важко було здогадатися, про що вона думає.

— Ви пришли сюди, щоб знайти мене.

Він говорив спокійним голосом, без найменшого хвилювання.

— І от ви мене знайшли.

Якийсь час вони сиділи мовчки, бо він не мав більше чого сказати, а вона не поспішала говорити.

— Коли я була ще маленька, мене звали Ніна. Але того дня все скінчилося. Відтоді ніхто більше не називав мене цим ім’ям.

— Мені подобалося це ім’я: Ніна.

— Тепер усе інакше. Тепер у мене багато імен.

— Мої спогади починаються з якогось сиротинця; усе, що було раніше, кудись вивітрилося. Потім по мене прийшов один чоловік, що назвався Рікардо Урібе. Він забрав мене з собою. Він мав аптеку в одному містечку на провінції. У нього не було ні сім’ї, ні родичів, нікогісінько. Він усім казав, що