Читати книгу - "Зелений дім"

Поки в салонах, занурених у напівтемінь, висланих килимами, серед мальованих олією картин, величезних дзеркал і меблів, оббитих адамаском, чоловіки грають у доміно чи ломбер, дами перебирають чотки, обговорюють тему майбутніх заручин, намічають прийоми і благодійницькі святкування; кидаючи жереб, вони розподіляють між собою обов’язки щодо влаштування церковної процесії і прикрашення вівтаря, коментують плітки з вищих кіл, які друкує місцева газета «Екос і нотісіас».

Приїжджі не знають внутрішнього життя міста. Що їм ненависне у П’юрі? Її відособленість, розложиста піщана пустеля, яка відділяє її від решти краю, брак доріг, дуже довгі кінні подорожі під палючим сонцем і засідки бандитів. Приїжджі прибувають до готелю «Північна зірка», безбарвного будинку, що стоїть на Пласа де Армас, високого, мов павільйон, де відбуваються недільні концерти, і в якому розташовуються жебраки та чистильники взуття. Приїжджим доводиться нудитися там від п’ятої вечора до наступного півдня, дивлячись крізь фіранки, як пісок запорошує безлюдне місто. В барі «Північна зірка» вони напиваються до нестями. «Це не Ліма, — кажуть вони, — тут немає де розважатися; п’юранці люди непогані, але страшенно суворі в дотриманні своїх звичаїв, тому живуть лише вдень». Приїжджим подавай кишла, де цілу ніч горіли б вогні і де вони могли б розтринькати всі свої заощадження. Тому гості, поїхавши, говорять про місто погано і навіть зводять на нього наклепи. А чи ж існують люди гостинніші, сердечніші від п’юранців? Вони урочисто вітають прибулих, затято сперечаються за право надати притулок, коли готель переповнено. Найповажніші громадяни міста опікуються різними погоничами худоби та маклерами з купівлі бавовни, не кажучи вже про кожного представника влади, і дбають про них, як тільки можуть: організовують полювання на оленів у горах Чулканас, возять їх по фермах, влаштовують прийоми. Брами Кастілії й Мангачерії відчинено для індіанців, що покидають гори і приходять до міста, голодні й перестрашені, для ворожбитів, вигнаних місіонерами з їхніх родинних селищ, для продавців старовини, які приїжджають до П’юри у пошуках щастя. Жінки, що варять чічу, водовози, поливальники бавовни приймають їх немов рідних братів, ділять з ними свій хліб і своє ранчо. Коли гості від’їжджають, то завжди везуть з собою невеличкий подарунок. Однак ніщо їх не задовольняє, вони спраглися за жінками і ненавидять п’юранські ночі, під час яких не спить постійно лише пісок, що поволі падає з неба.

Ці невдячні так стужилися за жінками, нічними гулянками і сваволею, що небо («диявол, той бісів чорт» — каже отець Гарсія) врешті справдило їхні марення. І так, власне, з’явилося галасливе нічне кишло — Зелений Дім.

Капрал Роберто Дельгадо вже довго тупцяє перед кабінетом капітана Артеміо Кіроги, не зважуючись увійти. По попелястому небу над гарнізоном Борха поволі сунуть чорні хмари, а на сусідньому плацу сержанти муштрують рекрутів: струнко, чорт забирай, вільно, чорт забирай! Повітря насичене вологими випарами. Що ж, одним прочуханом більше, і капрал, відчинивши двері, віддає капітанові честь; той сидить за письмовим столом і обмахується рукою. Що трапилося, чого він хоче? А капрал: чи не можна отримати перепустку, щоб поїхати до Багуа? Що сталося, капрале? — капітан тепер люто обмахується обома руками, — яка муха тебе вкусила? Капрала Роберта Дельгадо мухи не кусають, тому що я, сеньйоре капітан, місцевий, з сельви, власне, з Багуа. Я хотів би отримати дозвіл на відлучення з частини, щоб побачитись з родиною. Знову ця клята злива. Капітан встає, зачиняє вікно й повертається до письмового столу, з мокрими руками і обличчям. Отже, тебе не кусають мухи, може, в тебе кров погана? Бояться отруїтися, тому й не кусають? Капрал погоджується: авжеж, сеньйоре капітан. Офіцер механічно посміхається, злива наповнює кімнату шумом: краплі падають на бляшані дахи, як каміння, вітер свище в щілинах стін. Коли ти отримав останню перепустку? Минулого року? Ага, добре, тоді інша справа, — і обличчя капітана кривиться. В такому разі тобі належить тритижнева відпустка, — капітан піднімає руку. Поїдеш до Багуа? То принагідно зроби для мене сякі-такі закупи, — капітан б’є себе по щоці, яка червоніє. Капрал дивиться на нього з повагою. Чому ти не смієшся, хіба це не кумедно, що начальник б’є себе по щоці? А капрал: ні, що ви, сеньйоре капітане, звідки ви взяли. Веселі блискітки спалахують в очах офіцера, він криво посміхається. Якщо не зарегочеш, то не отримаєш перепустки. Капрал Дельгадо зніяковіло дивиться на двері, у вікно. Нарешті розкриває рота й сміється, спочатку неохоче, штучно, потім природніше, і врешті весело. Сеньйора капітана вкусила самка, — капрал труситься від реготу, — лише самки москітів кусаються, бо самці у них вегетаріанці. А капітан: годі вже, — і капрал замовкає. Стережися, щоб звірі не зжерли тебе в дорозі до Багуа за надмірні жарти. Але ж я не жартую: це доведено наукою, лише самки п’ють кров. Мені пояснював це полковник з форту де ля Флор, сеньйоре капітан, — а капітан: яка різниця, чорт забирай, самець чи самка, пече однаково, та й взагалі, хто тебе про це питав, учений знайшовся. Але я не жартую, сеньйоре капітан, існує навіть засіб, який є дуже надійним, мазь, що нею натираються уракуси, я принесу вам баночку, — а капітан: скажи якось по-людському, хто такі ці уракуси. Але ж як мені говорити ще більше по-людському? Так звуть себе агваруни, які живуть в Уракусі, і чи сеньйор капітан коли-небудь бачив, щоб москіти вкусили дикуна? У індіанців є свої таємниці, вони роблять якісь мастила з живиці, намащуються ними, і варто москіту підлетіти, як він одразу ж здихає, я обов’язково принесу сеньйорові капітану баночку, слово честі принесу. Щось ти, капрале, сьогодні багато жартуєш, побачимо, який у тебе буде вираз обличчя, коли індіанці засушать твою голову, — а капрал: добре, добре, сеньйоре капітан, я вже бачу свою голову, таку-от маленьку. Навіщо тобі, капрале, їхати до Уракуси? Хіба лише для того, щоб привезти мені мазь? А капрал: звичайно, звичайно, але ще й тому, що в такий спосіб скорочу собі дорогу, сеньйоре капітан. Інакше змарную всю відпустку на подорож і навіть не зможу посидіти трохи з родиною та приятелями. Чи у Багуа всі люди такі, як ти, капрале? А він: ще гірші, всі такі спритні, сеньйоре капітан, нема чого й порівнювати. Капітан сміється на повний голос, а капрал наслідує його, однак приглядається крізь примружені повіки, і раптом: чи можна взяти з собою лоцмана, сеньйоре капітан, і помічника? А капітан Артеміо Кірога: що? Ти вважаєш себе дуже мудрим, думаєш зм’якшити мене дотепами, думаєш, що капітан — хі-хі, а я собі з того