Читати книгу - "Король у Жовтому"

— Чуєш, друзяко, — розпочав він. — Маю до тебе розмову. Вже чотири роки минуло відтоді, як ти живеш тут відлюдно, наче сич. Нікуди не виходиш, не дбаєш про свою фізичну форму… Ти взагалі ні чорта не бачиш, окрім отих книжок біля каміна, — він окинув поглядом ряди книжкових полиць. — Наполеон, Наполеон, Наполеон!.. — зачитував він. — Заради всього святого, чи є в тебе тут щось окрім клятого Наполеона?

— На жаль, палітурки не золоті… Але, чекай, є й інша книжка. «Король у Жовтому», — я глянув йому просто в очі. — Читав її?

— Я? Боронь Боже! Я не хочу збожеволіти.

Він пошкодував про сказане, щойно слова зірвалися з його вуст. Існує лише одне слово, яке я ненавиджу сильніше за «безумця», і це слово «божевільний». Утім, я стримався і спокійно запитав, чому він вважає «Короля у Жовтому» небезпечною книжкою.

— Не знаю, — квапливо відповів він. — Я тільки пам’ятаю збурення, яке здійняла ця книжка, засудження її духівництвом і пресою… Здається, автор, що створив це чудовисько, застрелився?

— Гадаю, він усе ще живий.

— Скоріш за все, — пробурмотів Луїс. — Кулі не здатні вбити такого демона.

— Ця книжка сповнена великих істин, — зауважив я.

— Ага, — прозвучало у відповідь, — «істин», через які люди позбуваються здорового глузду і вкорочують собі віку. Мені байдуже, що ця штука — надзвичайний витвір мистецтва, як про неї кажуть. Написати її — означало вчинити злочин проти людства. Я ніколи не розгорну її сторінок.

— Ти приїхав до мене, аби сказати це? — поцікавився я.

— Ні. Я приїхав, аби сказати тобі, що збираюсь одружитися.

Цієї миті моє серце, здавалося, зупинилось, проте я не відвів від нього погляду.

— Так, — продовжив Луїс, усміхаючись, — я одружуюсь із найчарівнішим створінням у світі.

— Констанція Гоберк, — механічно промовив я.

— Звідки ти знаєш? — вражено спитав він. — Я й сам не знав про це до тієї пообідньої прогулянки квітневого вечора.

— Коли це має статися?

— Спочатку ми планували одружитися наступного вересня, але годину тому надійшов наказ нашому полкові вирушати у Пресидіо, Сан-Франциско. Тож церемонію перенесли на завтра. Завтра, — повторив він. — Уяви собі, Гільдреде, завтра я стану найщасливішим чоловіком на світі, бо Констанція поїде зі мною!

Я простягнув йому руку, вітаючи, і він схопив і потиснув її, як справжній добряк, яким він був — чи принаймні видавався таким.

— Мені доручать командувати ротою — це буде моїм весільним подарунком, — вів далі він. — Капітан і місіс Луїс Кастейн, га, Гільдреде?

Потім він розповів про місце, де відбуватиметься весілля, і про запрошених гостей, а також взяв з мене обіцянку прийти і бути там бажаним гостем. Я міцно зціпив зуби, слухаючи цю наївну балачку та не виказуючи своїх справжніх почуттів, але…

Я вже ледь міг панувати над собою. Коли він підвівся, дзвякнувши шпорами, і почав прощатися, я не став затримувати його.

— Маю до тебе лише одне прохання, Луїсе, — спокійно промовив я.

— Вважай, що я вже пообіцяв, — розсміявся він.

— Мені треба буде поговорити з тобою сьогодні ввечері. Хвилин п’ятнадцять, не більше.

— Звісно, як забажаєш, — відповів Луїс розгублено. — Де?

— Та де завгодно, хоч у парку.

— О котрій, Гільдреде?

— Опівночі.

— Якого… — почав був він, але вчасно схаменувся та зі сміхом погодився. Він швидко спустився сходами і поквапився геть, подзвякуючи шпорами на кожному кроці. Я провів його поглядом: Луїс звернув на вулицю Блікер. До Констанції, як мені було чудово відомо. Я вичекав десять хвилин, а потім вирушив за ним, узявши із собою корону, прикрашену коштовностями, та шовковисту мантію, позначену Жовтим Знаком. Я завернув на вулицю Блікер і прочинив двері, на яких було зазначено:

Містер Вайлд

Той, що відновлює репутації

Третій дзвінок

Я побачив Гоберка, який ходив туди-сюди своєю крамницею, та наче почув голос Констанції у вітальні. Проте я уникнув зустрічі з ними і поспішив піднятися хисткими сходами до квартири містера Вайлда. Постукавши у двері, я одразу ж безцеремонно увійшов. Містер Вайлд стогнав, лежачи на підлозі, його обличчя вкривала кров, а одяг був весь пошматований. Килим також постраждав у вочевидь недавній сутичці: роздертий та подірявлений, поплямований краплями крові.

— Це та проклята кішка, — сказав він, припинивши стогнати. Чоловік подивився на мене своїми безбарвними очима. — Вона напала на мене, коли я спав. Думаю, рано чи пізно вона мене вб’є.

Це було вже занадто. Озброївшись сокирою, яку взяв у коморі, я зайшов на кухню і почав шукати того пекельного звіра, аби порішити його раз і назавжди. Однак мої пошуки виявилися марними. Через деякий час я здався і повернувся до містера Вайлда, що видерся на своє високе крісло край столу. Він умився та переодягся. Глибокі подряпини на обличчі, що їх залишили пазурі кішки, були оброблені колодієм, рану на шиї прикривала хустка. Я пообіцяв йому вбити кішку, щойно її побачу, але він лише похитав головою та відвернувся до розгорнутої облікової книги. Містер Вайлд почав зачитувати імена людей, що звернулися до нього з приводу своєї репутації, і суми, які він називав, були просто вражаючими.

— Я постійно залякую людей, — пояснив він.

— Настане час, коли хтось із них таки уб’є вас, — спробував я застерегти його.

— Ви справді так думаєте? — спитав він, потираючи свої штучні вуха.

Сперечатися з ним не було жодного сенсу, тож я взяв з полиці рукопис під назвою «Імперська династія Америки». Востаннє у житті. Схвильований, тремтячи від задоволення, я прочитав його до кінця. Коли я закінчив, містер Вайлд забрав рукопис і, повернувшись до темного коридору, що з’єднував кабінет з його спальнею, гучно покликав:

— Венсе!

Тоді я вперше побачив чоловіка, що зачаївся там у темряві. Навіть не уявляю, як я міг не помітити його, коли шукав кішку.

— Венсе, заходь, — крикнув містер Вайлд.

Той підвівся і повільно наблизився до нас. Я ніколи не забуду обличчя, що повернулося до мене в той момент, коли світло з вікна впало на нього.

— Венсе, це містер Кастейн, — промовив містер Вайлд. Не встиг він договорити, як чоловік кинувся на підлогу перед столом, несамовито волаючи:

— Господи! О, Господи! Врятуйте мене! Пробач мені! О, містере Кастейне, тримайте цього чоловіка подалі! Ви не можете, ви не можете бажати цього… Ви не такий, врятуйте мене! Я геть зламаний, я був у божевільні, а тепер — коли все майже налагодилось, коли я забув Короля, Короля у Жовтому… Але я знову збожеволію, я збожеволію…

Його голос перейшов у задушливе хрипіння, коли містер Вайлд стрибнув