Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

— Не розумію, про що ти кажеш, Майкле, — відтяла Анна.

— Справді? — спитав він таким тоном, наче страшенно здивувався. — Усі знають, що ти майбутній начальник поліції.

Вона нічого на те не сказала і попрямувала до автомобіля. Скинула куленепробивний жилет, жбурнула його на заднє сидіння й поїхала. Можна було повернутися до кафе «Афіна», та їй не хотілося. Вона поїхала додому й сіла на ґанку зі склянкою вина і цигаркою, милуючись погожим вечором.

Анна Каннер

Я приїхала до Орфеї в суботу 14 вересня 2013 року.

Дорога з Нью-Йорка тривала неповні дві години, та враження було таке, наче я перетнула всю земну кулю. Від мангеттенських хмарочосів потрапила в тихе містечко, що купалося в лагідному промінні вечірнього сонця. Звернувши з головної вулиці, проїхала моїм новим кварталом і покотила до будинку, який винайняла.

Їхала помалу, розглядаючи перехожих, дітлахів, що з’юрмилися перед візком продавця морозива, сумлінних господинь, що поралися у своїх квітниках. Тут панував цілковитий мир і спокій.

Урешті під’їхала до хати. Мене чекало нове життя. Єдиним, що лишилося від колишнього побуту, були меблі, які я перевезла із Нью-Йорка. Відімкнула двері, увійшла досередини й запалила світло в передпокої, де панувала темрява.

На превеликий мій подив, усе кругом було захаращене коробками. Я хутко пройшла приміщеннями першого поверху: меблі були складені сяк-так, нічого не було змонтоване, коробки з речами стояли одна на одній по кімнатах.

Я негайно зателефонувала до транспортної компанії, якій доручила все те перевезти. Та особа біля телефону сухо відказала мені:

— Гадаю, ви помилилися, пані Каннер. Ось переді мною наша угода, і я бачу, що ви заповнили не ті пункти. Послуги, що їх ви замовили в нас, не передбачають розпакування й установлення меблів.

І повісила слухавку.

Я вийшла з хати, щоб не бачити того рейваху, і сіла на східцях ґанку. Мене взяла досада. Поруч показалася постать із пляшкою пива в руці. То був мій сусіда. Коді Іллінойс. Я вже двічі мала нагоду бачити його: коли оглядала цей дім і коли підписувала орендну угоду, збираючись переїхати сюди.

— Я прийшов привітати вас із новосіллям, Анно.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — скривилась я.

— Здається, ви в поганому гуморі, — сказав він.

Я звела плечима. Він простягнув мені бляшанку з пивом і сів поруч. Я пояснила, яка халепа сталася з тим переїздом, і він запропонував допомогти мені розпакувати речі. За кілька хвилин ми складали ліжко в тій кімнаті, що мала віднині зватися спальнею.

— Як я маю поводитися, щоб улитися в середовище місцевого люду?

— Вам нічого не треба робити задля цього, Анно. Люди самі вас оцінять. Можете стати волонтеркою на майбутньому театральному фестивалі цього літа. Ця подія згуртовує людей.

Коді був першою особою, що пов’язала мене з Орфеєю. Він тримав чудову книгарню на чільній вулиці, незабаром той заклад став для мене другою домівкою.

Того вечора, коли Коді вже пішов, а я почала розпаковувати коробки з одягом, зателефонував мій колишній чоловік.

— Анно, ти це серйозно? — спитав він, коли я взяла слухавку. — Ти подалася з Нью-Йорка і навіть «до побачення» мені не сказала.

— Марку, я вже давно це тобі сказала.

— Ох, недобре так робити!

— Чому ти мені телефонуєш?

— Хочу побалакати з тобою, Анно.

— Марку, в мене нема бажання «балакати» з тобою. Ми вже ніколи не будемо разом. Усьому край.

Він пропустив повз вуха те зауваження.

— Сьогодні я вечеряв з твоїм батьком. Чудова була вечеря.

— Дай спокій моєму батькові, добре?

— Хіба я винен, що він так любить мене?

— Нащо ти це робиш, Марку? Щоб помститися мені?

— Ти в кепському гуморі, Анно?

— Авжеж, — вигукнула я, — в кепському, в якому ж іще! Мої меблі розібрані, й хтозна, як їх збирати, отож не залишається нічого іншого, як слухати твої балачки!

Я відразу ж пошкодувала, що сказала таке, бо він негайно ж ухопився за нагоду прийти на поміч.

— Тобі потрібна допомога? Я зараз саме за кермом, то вмить приїду!

— Ні, не потрібно!

— Я буду за дві години. Вночі ми будемо збирати меблі й усе зробимо. Як за давньої пори.

— Марку, я забороняю тобі приїжджати.

Я дала відбій і вимкнула телефон, щоб він не дошкуляв мені. Та наступного ранку мене чекала прикра несподіванка: Марк підкотив до мого дому.

— Що ти тут робиш? — невдоволено запитала я, прочинивши двері.

Він подарував мені широку усмішку.

— Оце добре ти мене приймаєш! Я приїхав допомогти.

— Хто дав тобі мою адресу?

— Твоя матуся.

— О ні, це неправда, я уб’ю її!

— Анно, вона мріє бачити нас разом. Вона хоче внуків!

— Бувай, Марку.

Він притримав двері, коли я вже збиралася грюкнути ними в нього перед носом.

— Зачекай, Анно, дозволь мені допомогти тобі.

Надто вже потрібна була мені допомога, щоб ото просто собі відмовитися. Та й він уже був тут. Отож зіграв переді мною роль зразкового чоловіка: попереносив меблі, порозвішував картини і прикрутив люстру.

— То ти житимеш тут сама? — спитав він, орудуючи дрилем.

— Авжеж, Марку. Тут розпочинається моє нове життя.

*

Наступного понеділка я вперше заявилася в комісаріат. Була восьма ранку, коли я в цивільному одязі підійшла до віконця чергового.

— Ви принесли скаргу? — запитав він, не піднімаючи носа від газети.

— Ні, — відказала. — Я ваша нова колега.

Він глянув на мене, дружньо всміхнувся й заволав на всю горлянку:

— Хлопці, тут дівчина прийшла!

Умить збіглася ціла юрба поліціянтів, які почали розглядати мене, мов якесь небачене звіря. Підійшов шеф Ґуллівер і простягнув мені руку.

— Ласкаво просимо, Анно.

Прийняли мене доброзичливо. Я віталася з новими колегами, обмінюючись кількома словами, мене почастували кавою, поставили кілька запитань. Хтось радісно вигукнув:

— Хлопці, я вже починаю вірити в Санта Клауса: старий поліціянт пішов у відставку, а його заступила гарнюня дівчина!

Усі зареготали. На жаль, та приязна атмосфера дитячих радощів тривала недовго.

Джесс Розенберґ

П’ятниця, 27 червня 2014 року

За двадцять дев’ять днів до прем’єри

Удосвіта я вже їхав до Орфеї.

Уперто хотів зрозуміти, що ж сталося напередодні в помешканні Стефані. Шеф Ґуллівер вважав, що то було простісіньке пограбування. Я й на мить у