Читати книгу - "Канни і виноград, Олег Федорович Чорногуз"

– Ні. Я вам ще раз кажу: ні. Ви помиляєтесь, – і поклав трубку, як цього вимагали довідники з експлуатації телефонів, на важіль. – Я скоро збожеволію, – кисло промовив майор. – Ці телефонні дзвінки мене доконають. Знову помилились номером. Цікавились, чи це не ветлікарня...

Фіаско сержанта Квочки

Сержант від несподіванки отетерів. Злодій раптом кинув йому мішок під ноги і, дезорієнтувавши Квочку, шмигнув у приміщення аеропорту.

«За двома зайцями не гонись», – згадав сержант крилаті слова, які належали майору Ситорчуку. – Побіжиш за злодієм – втратиш мішок. Візьмеш мішок – втратиш злодія...» І все ж Квочка підняв мішок.

«Крадій від мене не втече, – заспокоював він сам себе. – Добре, що він на другий поверх вискочив. Звідти ходу на вулицю нема, хіба що через оці сходи, якими я піднімаюсь, або через вікно. Одразу видно, що не тутешній».

Квочка повільно піднімався нагору. Назустріч йому спускалася дівчина в формі працівника цивільної авіації. Сержант підозріло зміряв їй поглядом з ніг до голови. Та у відповідь по-дівочому незадоволено пирхнула, і це остаточно заспокоїло Квочку.

На другому поверсі було тільки двоє дверей: каса, на дверях якої хтось застережливо вивів слова «Стороннім вхід заборонено», і туалетна на чотири кабіни, куди могли заходити всі, хто хотів.

У залі Квочка не побачив жодного пасажира. Отже, крадій серед натовпу затертися не міг. Не знайшов його сержант і під величезним пальмовим фікусом.

«Отже, він у туалетній», – здогадався досвідчений криміналіст і підійшов до кабін. На його щастя, лише одна з них була зачинена.

Це значно полегшувало справу. «Тут вихід тільки один – через унітаз», – торжествував Квочка перемогу і, підійшовши до дверей, з силою поторсав за ручку.

– Якого біса смикаєш? – хтось не зовсім дружелюбно, як здалося сержантові, озвався по той бік дверей. – Мало вільних місць?..

Ну й люди пішли...

– Поговори, поговори, філософе, – загрозливо перебив його Квочка і про всяк випадок розстебнув кобуру.

– Хоч відійди, не стовбич під дверима, – знову почувся голос, що здався Квочці при даній ситуації дещо нахабнуватим.

Сержант відійшов і зупинився при виході, спершись на одвірок.

Хвилини здавалися вічністю.

Нарешті двері відчинились, і з них вийшов дебелий дядько, в якого були такі ж вуса, як у Квочки, тільки чорні.

– Наклеїв? – запитав сержант. – Цей номер, брате, не пройде.

Квочка згадав палату № 7[5], де він охороняв одного такого «спеца», і той усе-таки залишив Квочку з вусами: втік, переодягнувшись у медсестру.

Квочка підійшов ближче й різко смикнув незнайомця за правий вус.

– Ви що? – перейшов на «ви» вже немолодий чоловік. – Гадаєте, якщо у формі, то вам усе дозволено?..

Квочка розгубився. Тільки тепер до нього дійшло, що той, за ким він гнався, був у фіолетовому костюмі, жовтих черевиках на товстій білій підошві і значно худіший і нижчий на зріст.

– Пробачте, – зніяковів совісний Квочка. – Кардинально не те...

– Нічого, – відповів дядько. – Буває... і міліція помиляється. – І пішов униз.

– Куди ж він міг подітися? – Квочка, оглядаючись навколо себе, затупцював на місці – Наче крізь землю провалився. Може, він – це ота, в уніформі?

Але саме в цей час дівчина, що пирхнула у відповідь на Квоччин погляд, поверталась з подругою назад. Вони зайшли до каси. Квочка присів, заглянув під стільці і раптом... до його звичних до всього вух долинув приглушений жіночий зойк, ніби десь за стіною душили жінку. Цей зойк паралізував на мить усе Квоччине тіло. Несподівано відчинилися двері каси, і жіночий крик, вирвавшись назовні, наче іфрит з пляшки[6], став різким і пронизливим. Молода, але вже з приклеєними віями касирка кинулась до сержанта:

– Скажіть, де він? Куди він подівся?

Квочка у відповідь тільки крякнув: на ці запитання він теж хотів би мати відповідь.

– Він обікрав касу, – витираючи голубі від фарби сльози, сказала вона. – Ось тільки що...

«Про касу я й не подумав. А він пішов ва-банк. От тобі й маєш! "Вхід стороннім заборонено", – передражнив зозла Квочка напис на дверях і якось одразу обм'як і став як курка, що несподівано потрапила під зливу. – Тепер хоч не признавайся майорові».

Сержант повільно рушив униз. Назустріч йому бігли якісь люди, хтось, здається, навіть фотографував Квочку, забувши про заборону: «В аеропорту користуватися фотоапаратом не дозволено».

Образа стискала його серце й підкочувалася тугим клубком до горла.

«Залишив на спогад тільки речовий мішок, – подумав про злодія сержант. – І то не свій».

За Квочкою, тримаючись за формений обшлаг рукава, йшла касирка і, схлипуючи, увесь час запитувала:

– Чого ж ви нічого не робите? Чому ви мовчите?

– Я приїжджий, – нарешті спромігся на два слова сержант і пішов до кущів, де стояв його вірний К-750.

Мотоцикл, на Квоччине здивування, завівся з першого разу. Якби цього не трапилося, то Квочка почув би ще один розпачливий крик. Цього разу чоловічий. Той крик належав дядькові, з яким Квочка мав нагоду познайомитися на другому поверсі. Вусань бігав по площі перед входом в аеропорт і горланив:

– Мішок украли!. У мене вкрали мішок!

Але цього Квочка уже не чув. Дядьків мішок був у нього за плечима.

Інтуїція лейтенанта Фостикова

– Я так і знав, – промовив майор Ситорчук, повертаючися з кухні. – Через цей клятий телефонний дзвінок збігла вся кава. А це, як ви, лейтенанте, здогадуєтесь, мої останні парубоцькі запаси. Я ж так хотів вас пригостити своєю улюбленою кавою. Ну, що ж, доведеться нашу зустріч відсвяткувати у ресторані «Під мухою». До речі, це мій улюблений ресторан. Там чудова кухня: велика, простора, світла і головне – з могутніми витяжними вентиляторами. Ви там ніколи не були?

Фостиков заперечливо похитав головою.

– У такому разі ми їдемо туди.

– Але, товаришу майоре...

– Про справи поговоримо в ресторані. Поки подадуть замовлення, ми матимемо чимало часу. Та й сьогодні, здається, вихідний. Скажіть, ми хоч раз на тиждень можемо відпочити? Можемо! Тоді все, поїхали...

Вони сіли у самому куточку, за колонами. Це було улюблене місце майора Ситорчука: тут його майже ніхто не бачив, зате він бачив і чув усе – навіть офіціанток, які час від часу лаялись між собою на кухні. Майор поволі