Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

риб'ячим поглядом змірювали відстань від себе до жінки, але то була відстань від краю могили і до життя. Блох відчував, як відкриваються невидимі пори, випускаючи солодку слину, як запахи легко розлітаються повітрям, настирно множачи похіть, як, видається, оса у високому полудні вирішила долетіти до сонця; і вже задоволення підкрадалося не з голови, не з самої уяви, вже не билося немічним черв'ячком, а озивалося з-під живота, від самого низу, віддаючи різким болем, здіймаючись вище по тілу, вище, вище — так, що не можна відірвати погляду від тугих, покроплених росою оранжевих, до золотого оранжевих, помаранчів. І він обривав свій погляд. Так, їх вже шестеро. І Блох вирішив скуштувати помаранчів, але голос дядька ударив, як струмінь води по вухах: «Не все, чого кортить, приносить задоволення!» — і, випнувши черевко, як прищ, що так недорікувато стримів на видному місці, він продовжував ремиґати, поглинати їжу разом з чоловіками, впевнено повторюючи рухи. І потім, тихим вечором, у хижі на Батиєвій горі, він тихим голосом, готовим зірватися в істериці, заглухнути назавжди у цих нетрях, оповів, як вони минули двори Бунів, колишню садибу Котляревського, пройшлися руїнищами садиби Капністів. Але мені байдуже навіть те, що спогад ртуттю тремтів перед очима.

Це основи науки, яку він почав розуміти, коли одного сонячного дня брат заплив далеко, до середини річки на човні й скинув його у воду. Падаючи грудкою на дно, розкидаючи в бульбашках руки, відштовхуючись назад, він почав розгрібати руками воду, намагаючись дістатися туди, поближче до сонця, і побачив велетенську рибину, що призупинилася, стала в течії, заворушила зябрами, втупилася в нього перископічними баньками; рибина завертіла червоними плавниками, тримаючись у непорушних водах, ткнулася мордякою у тепле тіло, ковтнула білогубим ротом води і кисню: і він здивувався зовсім іншому, протилежному світові, але дуже подібному. І через багато років тут, на Батиєвій горі, він зізнається, що позаздрив цій скотській безпристрасності. Це було на межі божевілля, але це було правдою.

Це початок науки. Він дослівно розповідав, як вони пробиралися чагарями зруйнованим селом: гірко пахло викошеною травою, пилюкою від зруйнованих стін, коминів. Тут стояло колись кріпацьке село. Потім вони пробиралися крізь вибалки, і малий Блох збивав прутинякою голови будякам. А тоді вони зупинилися. Дядько сказав, що вони нарешті прийшли. Він показав куцим кривим пальцем на квадратну будівлю з облузаними стінами, вифарбувану в зелений колір. І малий без подальших роз'яснень зрозумів, що це дядькова крамниця: на роздоріжжі між Ковтунами і маленьким, зовсім занедбаним хутором під назвою Ванжина Долина. І вони почали копати. Дядько копав, а малий старанно допомагав відтягувати землю. Дядько дбайливо зняв сорочку, в багатьох місцях заштопану акуратними латочками, випрасувану і пропахлу дустовим милом: у містечку через хату ще водилися воші, а електрику в деяких селах не провели взагалі.

Він працював так напружено, що, видавалося, гуло повітря; він працював, не розгинаючись, і чим більше дядько захоплювався роботою, то малий ще більше намагався йому годити. Пізніше, вже коли робота йшла до кінця, то малий з лоскітним подивом відчув себе причетним до якоїсь таємниці, — вони підкопували гребельку невеличкого ставочка, де плавало жабуриння, бородавчасті ропухи, що їх дітвора називала «зилями». І коли вода пішла на спад, на завбачливо прочинені двері складу, дядько радісно заойкав, заохав. Він кілька хвилин простояв, а потім різко сказав: «Пішли». Але тут щось трапилося, у кислому передпразниковому повітрі щось трапилося, бо з'явився наполовину блаженний, але не настільки дурний, щоб йому не повірити, місцевий ідіот Льопа. Він вирячився на дядька, на малого і заклацав язиком. Льопа сказав: «Ай-ай». Тоді дядько його поманив у бур'яни, показуючи, що у нього є щось за пазухою. А у повітрі пахло кисло празником.

Так, це було перед уродинами дядька і на якийсь літній празник. Це о тій порі, коли білизна завмирає порваними знаменами, а з бідацьких гуртожитків не чути голосів — усе мертво, все завмерло у пекельній мовчанці, аж зуби зводило. Льопа зупинився, переступаючи з ноги на ногу, наче збираючись бігти, але дядько завбачливо притримав його за комір, легко підхопив із землі заступ, пхнув Льопу до широкої і високої стіни бур'янів. За чверть години він повернувся, якось п'яно і оскліло усміхаючись самими губами. Очі, що у тієї рибини. Так, тоді хилилося на празник і на дядькові уродини.

А потім під'їхало чорне, з широчезними крилами, з позолоченими підфарниками авто. Він запам'ятав дорогу серед степу, золоту шовковисту траву і люту синю безлюдь неба, від якої зводило душу і боліли зуби. Вони їхали шестеро в авто, мовчали, а говорив тільки дядько.

Вам відомий запах іхтіолки, перемішаний з трійним одеколоном. Трійний одеколон — найдешевший одеколон. Його навіть п'ють, і навіть часто. Отож, що таке свята у наших маленьких провінційних містечках, де селилися останні недобиті збризки аристократії. Це запах іхтіолки, холодний осінній вітер за вікнами… Більше мені туди не хочеться. Там осінь цілий рік. І якщо ти повертаєшся в ті місцини, придбавши несподівано сонячного дня, високого олов'яного полудня квитка, то це щось таки трапилося у твоєму житті; несподівано покинувши все, ти повернувся, ти потрапив на свята, де порепаний асфальт облито блювотиною, під черевиками розбігаються загрозливо великі калюжі неправдоподібно рудої сечі. Купи битого скла недорікуватому столичному гостю видаються страшним побоїщем, але все те не що інше, як напад, дикий напад радості, що ховалася, як гнійна виразка, у глибинах зніченої свідомості, що її колись відшукали доктор Фройд і доктор Юнг. Ілюзії. Пекельні ілюзії. Кому, як не мені, якого задів Янгол смерті, дивитися на це марнославство і нікчемність людського духу. Мені видається, що ліпше б вони ходили, віддаті на відкуп тому, що ми називаємо смертю; ліпше б було, аби вони народжувалися відразу в мундирах, а їхні жінки з пологових будинків Відправлялися до борделів. Спробуй довести їм, що так би було набагато чистіше і світліше у цьому світі. Але…

Потім авто з чорними крилами минуло кілька дворів: завтра два п'яних міліціонери знайдуть Льопу з розрубаною горлянкою; бідолаху так пожолобить, що ніхто не зможе його впізнати, проте більшість при-ходитиме на «впізнання», щоб поскалити зуби. Чужа смерть завжди захоплює. Головне, що не тебе. Можна тицьнути пальцем у покійника і, пощиривши зуби, навіть покартати онука, доньку чи сина. Але чорний автомобіль, як гарант, похитував того дня у м'якому салоні шістьох дорослих чоловіків і одного притихлого хлопчака. П'ятеро з присутніх були до того старими, що іноді траплялися такі оказії — вони плутали початки