Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

робить з роками людину подібною до худобини. Прості собі обличчя, палаючі зсередини очі. Адреналін — це нічого. А затим шквальний вогонь порубав карликові пальми, і з-під них вилазили з перебитими руками окривавлені туші, що по-телячому мукали губами, намагалися щось вимовити перед смертю. Ось така непередбачуваність, коли, здається, ти можеш на своє виправдання бовкнути щось суттєве. Стріляли з кулеметів. Кулі рвали шматки зелені, збивали гілля, розвіювали густий запах пороху і крові, звуків і розпачливих криків. Кулі вищали, гули, намагнічуючи торжественний настрій. Стріляли впритул. І тому статечні добродії з осоловілими очима за грою в покер не встигали щось сказати. Вони падали велетенськими рибинами, казковими, переодягненими в чорні смокінги принцами, наостанку махнувши фалдами, як плавниками. Вони ще встигали побовтатися у купі пір'я, поролону, пальмових галузок. Але тоді вони вже були мертві. Рухалися вони тільки через те, що якийсь найманець пускав коротку чергу тілами. Тоді покійники або перегиналися, або переверталися. Декотрі бігли, наче курки, яким тільки-но перерізали горлянку. Іншим повідбивало голови, але вони уперто дряпалися по стіні, бризкаючи мізками і кров'ю. І тонкий запах пороху нагнітав торжественості. Це нагадувало запах сперми, солоного горіха, моря і крик немовляти. Зі мною було таке вперше. Я захоплено, з немислимою екзальтацією дивився на обличчя найманців, дивуючись візерунку в кутиках очей, промінню зморщок, що перетинали обличчя павутиною. Відтоді як вони з'явилися, вовтузня набула якогось значення, бо до цього був хаос, що його немислимо зрівняти ні з чим у світі. Люди з розбитими головами, поламаними руками, вивернутими пахами. Крізь короткі удари кулеметних черг я почув, як захлинаються від крику і крові їхні жінки; я побачив, я почув найбільшу насолоду, що приховує вбивство, кров: смерть тих, хто дає життя. І мені тоді забажалося стати на повен зріст і крикнути: «Ось ваша кров, ви її пийте!!!» Одне з тих створінь мені часто доводилося бачити у коридорах державної адміністрації. У неї широко відкриті очі, жовті, аж гарячі, романтичні очі. Я навіть захоплювався нею, але час невблаганно розвінчував усі ілюзії. Жінка — то найбільша ілюзія, що випала скорботою для мого життя. Іноді я ставив собі запитання: чи можна бути курвою, маючи такі очі? Але тільки з такими очима і робляться курвами. Надто багато спокуси взяти їх, виколупати і тримати на своїх тремтячих долонях. І зараз, тобто тоді, на холодному узбережжі Надбалтики, вона по-ляльковому наче забула, наче не вірила, наче не сприймала дійсність, що це не прелюдія, а сама смерть, починала грати — підтиснула до грудей руки, усміхнулася, крутнула кругленьким задком, затим несподівано плечі її опустилися двома перебитими крильцями метелика, бо черга взяла якраз нижче, під пояс: я повзав, плутався у теплих людських тельбухах, плаваючи у калюжах гарячої людської крові, намагався впіймати останній вощаний спалах, що колись плутав із золотим, в очах тендітної курвочки. Я думаю, що наших матерів курвами робила війна. Пам'ятав їхні кремезні, майже чоловічі постаті на картопляних буртах, з широкими вивітреними обличчями. Але зараз я повзав і бачив ці яшмові очі, цю купу нерозтраченої ніжності. Потім я знепритомнів від солодкавого духу крові, перемішаного з людським лайном. Більше нічого. Прокинувся від ніжного дотику. Я очуняв у напівтемній кімнаті, гарячий від охолоняючих трупів, з кислим, зовсім буденним смаком власної крові у роті.

Тому цей вечір, передвечір'я у мене завжди поєднувалося з цим Надбалтійським днем, де для мене водночас вирішилось і кохання, і мета мого життя. Можливо, воно б виліпилося іншим, але зараз те мені перед самим кінцем відомо: людина повинна йти по життю, віддаючись найбільшому супротиву. Аби я те знав, то навряд чи життя мене поставило б у глухий кут, хоча, з одного боку, життя моє добре влаштоване, і я не маю тих проблем, що ними проймається навіть добра половина Кабінету міністрів. Але чогось немає, і найголовнішого.

Дядько наказав іти. Невідомо, куди він повів Блоха, але я знав: його повели у велику таємницю, яка нас відділить, розлучить. Пізніше Блох розповів, що це був чорний лімузин зі шкіряним відкидним верхом; того дня вони поїхали на машині, та мені видається, так більше хотілося Блоху. Але Блох, упившись, наголошував, що того дня вони справді їхали на чорному лімузині із золотими підфарниками: четверо чоловіків і один хлопчик. Блох розповідав, як йому від подиву підходило до горлянки серце. Автомобіль, мов чорний антрацит, з броньованим склом; я здогадувався: це той автомобіль, що частенько з'являвся у ревізійні дні. Часто через паркани, через освітлену ліхтарями в жерстяних плафонах дорогу видно, як кипить шинами мощеною кам'янкою, кишкаючи приспаний спокій містечка. Одного разу вони збили китайця, але ніхто не зупинився, вони їхали далі. Китаєць лежав серед бруку з розламаною головою. Ніхто навіть не спробував відкрити двері, навіть пискнути. Тиша зради і смерті.

Тож вони поїхали. Якщо людині є що згадати, то вже неодмінно згадує. Так і Блох. Він з неймовірною точністю став пригадувати. Йому було, напевне, про що згадати. Як і мені: широко відкриті очі, запах людського лайна і крові. Так і він з неймовірною точністю передавав кожну рису обличчя. З усього видно, що він часто пам'яттю повертався до цього моменту, до цього шматка свого життя, яке вирішило всю його подальшу долю. Неймовірність ситуації тут виключена, і шанувальникам, тим, хто полюбляє «малинку», ліпше звернутися до моєї автобіографії, ніж до Блохової. Але про мене поговоримо значно пізніше, можливо, навіть і не в цій книзі. Як Бог покладе на душу.

Тож вони поїхали темними приспаними вулицями. Лягала кутками, закутками полуднева тінь. Тінь від пристані й до Натроців. Вони зупинилися біля коробок, сірих облущених коробок місцевого елеватора, зачекавши, доки сторож повиносить лантухи з лишком зерна. Дядько сидів непорушно, дрижала тільки кістлява рука з напнутими синіми венами.

Довгий стіл застелений білою цератою. Вітер ворушить над чолом литкастої Люськи пасмо волосся. Блох помічає тільки чоло. Йому дере в горлі й нудить від кислого старечого перегару. Шестеро дорослих чоловіків, що зі свистом поглинали повітря, видихали його, видавлюючи на пористих лицях велетенські краплини поту, сиділи непорушно, тільки щелепи рухалися, блискали бліді долоні. Вітер піднімав обриси, ворушив виріділе волосся. З усього виділялася рухлива грифоняча дядькова голова. І нічого. Багато вітру, багато сонця. Вони тарантулами з одірваними лапами насолоджувалися останніми проблисками життя. Далі безодня, далі гірше, ніж калюжі крові. Вони пітніли від безсилої люті, спостерігаючи за литками Люськи, що початком осмикувала спідницю, а далі дозволяла лапати. Вони неживо повертали голови, наче ляльки, іноді