зачепивши повністю широке плесо озера, збуривши хвилі. Так для нього сколиснулося повітря. І він взагалі перестав чути. Він оглух: тільки металевий лязкіт крил, мертві свинцеві від спеки сфери заколисалися як хвилі, неправдоподібно нерухоме небо зарухалося, зависло у широкому вікні живим желатиновим згустком, а мухи масними чорними плямами зупинилися; встояне на крові повітря вмент просякло аміаком, — очі у вбивці вирячилися, він почув, як вони вискакують з орбіт, а з ніздрів потекли тоненькі струмочки сукроватиці. Іван захникав, висолопивши розпухлого, обкладеного білим язика, і ось його погляд натрапив на тоненьку чорну книжечку, яка була нічим іншим, як баптистською Біблією. Його як хто стусонув у живіт, в саме сонячне сплетіння, розкидавши тріщини болю всим тілом, що спліталися в один вузол, викручуючи зуби: на чотирьох, пускаючи липку слину, соплі, сукроватицю, він заповз до кухні. Жінка стояла на колінах і молилася. На столі сходило сизим паром м'ясо. Він відхаркався, швидко приходячи до тями, продовжуючи стояти на чотирьох, потім сів, подивився здивовано на одну руку, потім на іншу і вдарив жінку, наказавши їй роздягнутися. Жінка зняла через голову сукню, і він з насолодою втягнув солодкий запах пещеного тіла, тремтячого і мокрого від страху та збудження. Іван подивився на неї протяжним водянистим поглядом, перехопив її жалібний, близький зараз йому, майже відповідно ніжний. Вона вимовила, досить спокійно, але з надією: «Пожалій мене. Я все зроблю. Навіть більше, навіть чоловік не робив зі мною такого…» — вона затнулася на слові «робив», що тяжко і лиховісно зависло у повітрі: він дивився на її гарне тіло, пругке і білосніжне, і здивовано, майже по-дитячому, з пустотливим виразом, торкнувся пальцем її грудей, провів нігтем збудженими від страху сосками, вкотре смакуючи податливість тіла; у нього зіпріло чоло, але він нічого не міг сказати, вихопивши тільки таке недоречне, що для нього прозвучало страшніше, ніж будь-що: «У тебе дуже ніжне тіло. Як у червоної риби. Ти дуже багата і гарна». І він швидко заковтав слину, його відсутній погляд повернувся, і він розумів та пишався, що в такі хвилини у нього сумний та прекрасний погляд, як у кіноактора, зовсім не відчужений, а теплий, з спалахами, іскрами злого лукавства, навіть — хо-хо — веселенький. Жінка сама спробувала усміхнутися, блиснувши гарними, порцелянового кольора зубами. Проте його погляд поволі воложнів, убираючи чи то темряву, чи страх. Потім навала звуків, що розламували його істоту зусібіч, а не тільки з нутра, і почув тільки легеньке надоїдливе лящання, але вже чітке, зрозуміле, близьке, таке, що він міг осмислювати звуки жіночих слів, і попріч усьому, чим жінка більше просилася, тим більше це його дратувало, викручувало у паху, і йому хотілося робити з нею все заборонене для нього, невимовно чарівне, гибле, чого не робив ніхто більше; і чим настирніше лунали крики її прохання, чим більше лилися сльози, тим лютіше, аж до власного ридання, він робився навіженим, захопленим, як хлопчисько: спогади роїлися в голові, з якоюсь чаруючою мелодією, що тремтіла молодими жіночими грудьми, змішана з ворожбливою мелодією, що колисала, витягаючи з пам'яті запахи, наповнювала рота смаком черешень, мигдалю, суниць, а тому жінка на цьому тлі робилася нікчемною лялькою, з смердючого м'яса, з лахміттям, що нічим не вирізнялося від її чоловіка, від робітників, котрі лежали в калюжах крові, підпливали велетенськими сомами. І врода не рятувала більше її, ні, вона ніколи не рятувала її, вона злила, сердила Івана. Він глянув на робітника, важко повертаючи голову, так повільно, коли німіє від довгого сидіння шия: робітник лежав перевернутий навзнак і ворушив покусаними губами, пузирячись сукроватицею. Іван таємниче усміхнувся, в себе, мовби виконував шкільне завдання, а сам тихцем підзирав у вікно напроти, де роздягалася дівчина. І ударив жінку в живіт ножем. Навалився, взяв її, вірніше спробував, але вона завалилася на бік, довго і сильно билася та виривалася, покриваючи тишу несамовитим монотонним вереском, а він намагався закрити долонею їй рота, так, щоб не покусала пальці. Жінка перетворилася на великого червоного від крові черв'яка. Але він все ж таки надушив її, взяв у крові, як розпанахану рибину. Коли закінчив, то жінка була ще живою.
Коли все осіло, а за вікнами почало темніти чорними дощовими хмарами, ядуха сперла горлянку та груди, він здичавіло повів по-бичому очима навколо, тобто не повертаючи ані голови, ані шиї, наче велика задоволена жмутом, хапкою трави скотина, задоволено замурчавши, а потім несподівано заревів, як ревуть дебіли, коли не отримують очікуваного задоволення, або як тварина, впольована, але ще жива, під ножем мисливця. Він ревів, відкривши червону горлянку до неба, наче бажав викричати рештки щастя, що застрягли в його здавленій спазмами горлянці і не хотіли звідти виходити. Та ось жінка заплакала, а він несподівано, здивований, стих, вилупився на неї привороженим поглядом, намагаючись пронести свій скаламучений невтамованою радістю мозок крізь темряву таємниць. Він звівся, глянув на робітника, на те місце, де пив каву, з якимось диким переляком, заступав підлогою, як би то вона розпечена, а стеля відразу упаде на нього. Одним махом, чітко, впевнено, повторюючи удари кілька разів, з завченим за короткий час досвідом, відтяв голову робітникові, потримав її в руках, кинув на підлогу, як дитина жбурляє від себе рогатого жука або жабу. Та за хвилину повернувся, зупинився біля самих дверей кухні, швидко підняв її і поклав на журнальний столик. Жінка спробувала закричати, а може, попросити чогось, востаннє допомоги, але сили у неї забракло: удар ножа пройшовся м'якими тканинами, не задів нутрощів, і вона спробувала будь-що боротися за життя. І втратила свідомість.
Іван дійсно зголоднів, принаймні він так гадав: незадоволення почуття завжди пробуджують скажений голод. Чи він справді не хотів убивати жінку, чи просто таке слово, як смерть, найменше жило в його сірих звивинах. Він пішов до ванної, помив руки, вмився, голосно фиркаючи, плямкаючи губами та розпускаючи соплі, розкидаючи на кахельні розводи мильну піну. З усього його хвилювала сусідня кімната, з синьо-жовтим або сірим колом, після появи котрого Івана паралізувало жахом. Він продовжував думати про нього, умисне голосно пускаючи воду, намагаючись логічно осмислити той химерний обідок. Оглянувши ретельно себе від кінчиків пальців аж до черевиків, він почав уважно, скрупульозно розглядати більма очей, з такою дотошністю, з якою розглядають хворих лікарі. Одягом своїм він був зовсім незадовлений, хоча пропередньо одягнувся у брудні лахи. Ненормальність і некерованість у цій ситуації були повністю виключені: людина діяла з ясною головою, логічно осмислила свої дії, піддаючи їх критичному і
