Читати книгу - "ВІЙН@: битви в кіберпросторі, Шейн Харріс"

Ризик супутніх утрат під час використання кіберзброї був значним. А, згідно з планом МакКоннелла, АНБ мусило заразити шкідливим ПЗ не лише телефони і комп’ютери повстанців, а й безліч пристроїв мирних іракців. Для здійснення плану потрібно було повне інформаційне покриття на полі битви, а це означало, що шпигунське ПЗ потрібно поширити максимально, інфікувавши якнайбільше іракських засобів комунікації, бо лише так можна визначити, з ким спілкуються терористи і повстанці. Таке масштабне поширення шкідливого ПЗ було небезпечним іще й тому, що могло інфікувати навіть системи збройних сил США.

Хоча кіберзброя не смертельна в тому ж сенсі, що й традиційна зброя, проте може бути дуже небезпечною і руйнівною, виходячи за межі атакованих цілей. У цьому сенсі кіберзброя подібна до ядерної. Саме тому застосування кіберзброї, як і ядерної, вимагає президентської санкції. МакКоннелл сподівався отримати цей дозвіл під час годинної зустрічі з Бушем і членами Ради національної безпеки. Прохання було дуже важливим і політично чутливим. Півтора року тому, в грудні 2005-го, агентство привселюдно зганьбили за прослуховування американських громадян у телекомунікаційних мережах без судового дозволу. І ось АНБ знову збирається проникати в мережі зв’язку й збирати інформацію, що стосується не лише повстанців, а й десятків мільйонів мирних громадян. Деякі з цих мереж належали приватним компаніям, і АНБ не збиралося просити дозволу в цих компаній на перехоплення даних. Агентство мало намір шпигувати за цілою країною, націливши кіберзброю проти американських громадян. Президент мав знати про це і дозволити такі дії.

МакКоннелл знав, що Буш не розуміється на технічних аспектах справи; він якось сказав, що користується «ґуґлом» зрідка, здебільшого щоб поглянути на супутникові фото свого ранчо в Техасі. Поперед­ник Буша також не був технофілом. Протягом восьми років роботи в Білому домі, що припали на час народження сучасного інтернету і телекомунікаційну революцію, Білл Клінтон надіслав лише два листи електронною поштою.

Але МакКоннелл знав, що найважливіші особи у цій кімнаті йому довіряють. Шість місяців тому Чейні запросив МакКоннелла до свого особистого кабінету в офісній будівлі державного підрядчика, компанії Booz Allen Hamilton, щоб повідомити їхнє спільне з президентом прохання до МакКоннелла – очолити службу розвідки. Цю посаду відкрили лише два роки тому, платня становила лише частину від цифри з семи нулями, що їх тоді отримував МакКоннелл, повноваження були розпливчастими, та й сама посада не мала ваги у бюрократичній машині. МакКоннелл звернувся за порадою до свого давнього товариша й союзника Ґейтса, який пообіцяв особисту та політичну підтримку будь-яким ініціативам майбутнього майстра шпигунства. Також МакКоннелл мав важливого союзника в особі генерала Кіта Александера, директора АНБ. Саме йому належало реалізувати запропонований план в Іраку.

Александера зацікавила така можливість. Він вибудовував розвідувальну імперію в АНБ – найбільшій шпигунській організації країни, 35 000 співробітників якої працювали в різних куточках Сполучених Штатів і в союзних країнах усього світу. Александер зібрав неперевершений колектив фахівців зі збору розвідданих, озброївши їх приголомшливою технікою для відстежування дзвінків стільниковим зв’язком, текстових повідомлень, електронних листів, інтернет-трафіку в телекомунікаційних мережах усього світу. АНБ було єдиним і найбільшим постачальником інформації для щоденних, політично важливих брифінґів у адміністрації президента з питань національної безпеки. Саме АНБ постійно надавало надійну інформацію про місцерозташування розшукуваних терористів. Натомість ЦРУ практично не мало людського ресурсу, здатного здобувати інформацію зі внутрішнього кола «Аль-Каїди». Війну з терором вела переважно розвідка. Операція в Іраку стала шансом для АНБ показати силу кібернетичної війни, нерозривно пов’язаною з методами електронного шпигунства. Щоб маніпулювати комп’ютером або телефоном чи то вивести їх із ладу, хтось повинен насамперед визначити їхнє розташування в мережі, а вже потім проникнути всередину пристрою. Протягом двох років Александер вибудовував військо шпигунів. І нарешті, їх можна було спустити з повідця й дозволити їм атакувати.

Буш був метикуватим. Попри поверхневе знання технологій, здавалося, що він миттєво збагнув зв’язок між комп’ютерами й людьми і те, що методи стеження допоможуть контролювати не лише техніку, а й людей, які цю техніку використовують, а також те, що завдяки стеженню в мережі можна визначати розташування людей, брати їх у полон або знищувати фізично. Президент уже схвалив інший секретний проект, який передбачав зараження комп’ютерних систем, використовуваних для контролю іранських атомних станцій, мережевим «хробаком», який виводив із ладу центрифуги. Проаналізувавши кілька варіантів призупинення іранської програми зі створення ядерної зброї, радники Буша і деякі високопоставлені армійські генерали запропонували ще одну ідею. Чом би не позбавити Іран можливості збагачувати уран – головний компонент ядерної зброї, – саботуючи механічний процес? Вони визначили ціль – збагачувальний завод у місті Нетенз. І запропонували зброю – комплексну комп’ютерну програму, яка перебирає контроль над електронним обладнанням, що регулює роботу тисяч центрифуг – високих циліндричних пристроїв, які обертають газоподібний уран з високою швидкістю, перетворюючи його на зброю. Центрифуги становили ядро іранської ядерної програми. Без них іранці не змогли б збагатити ядерний матеріал для використання в бомбах чи боєголовках.

Буш схвалив операцію, і найкращі американські хакери й фахівці з безпеки почали роботу зі створення першої кібернетичної зброї такого штибу, яка отримала назву Stuxnet, за якою ховалися тисячі рядків програмних кодів. Проте операція, що почалася того року, мала обдурити противника, а не знищити його. Американці, які співпрацювали з Ізраїлем, хотіли поступово зірвати плани Ірану зі створення ядерної зброї, приховуючи той факт, що причиною зриву ядерної програми стала кіберзброя. Завдання Stuxnet полягало в тому, щоб перекрити вентилі, які регулюють потік газу всередині центрифуг. Що вище тиск газу, то максимальніше навантаження центрифуг, які починають працювати на межі. Цей збій можна пояснити низкою причин, зокрема несправним устаткуванням або некомпетентністю інженерів і робітників заводу, яких можуть звинуватити в неправильній установці й експлуатації центрифуг. Комп’ютерні системи контролю центрифуг не були під’єднані до інтернету, тому для впровадження Stuxnet потрібно було залучити агента або придумати віддалений спосіб інфікування. Це мусила бути непомітна й акуратна операція.

МакКоннелл запропонував інший план для Іраку – з широким використанням вірусів, шпигунського програмного забезпечення і методів комп’ютерного зламу. І кінцевою ціллю цього плану було фізичне знищення людей, а не збій технологічних процесів. Упровадження «хробака» Stuxnet було актом саботажу. Натомість МакКоннелл пропонував війну.

Довіра Буша до плану МакКоннелла зросла так, що він попросив його проводити щоденні брифінґи в Овальному кабінеті – завдання, яке у минулому керівники шпигунських агенцій доручали лише своїм найближчим підлеглим. Ці двоє швидко порозумілися під час зустрічі на ранчо Буша ще до того, як президент оголосив про призначення МакКоннелла. Колишньому шпигуну й адміралові ВМС