Читати книгу - "Подорож собаки"

– Ти маєш сидіти внизу, Белло. Я хочу, щоб ти сиділа внизу.

– Вона не годувала цуценят. Надто засмучена, – сказала Дженніфер.

– Гаразд, Белло, ходи сюди. Ходи.

Чоловік підвів Беллу до коробки й змусив лягти. Він притримував рукою її голову, і вона лишалася на місці, а ми нестямно рвонулися до неї, штовхаючись, смокчучи, борючись одне з одним.

– Я просто боюся, що на ній лупа цуценят. Вона потрапить до мене – і в Джонні станеться напад. У нього інгалятор і все таке.

– Але якщо Белла не годуватиме, її цуценята помруть, – відповіла Дженніфер.

– Я маю вчинити так, як найкраще для Джонні. Ми робимо вологе прибирання всього будинку, – сказав Чоловік.

Мій живіт ставав теплим і важким. Чудова річ – годування.

– Ну, а якщо забрати Беллу й пуделят додому? Ви могли б викупати їх, позбутися будь-якого сліду двох інших цуценят. Принаймні врятуєте чотирьох, і для Белли це теж буде найкраще.

Тривалий час Чоловік і Дженніфер мовчали. Повністю наситившись, я подибав геть, такий сонний, що хотів лише влягтися на одного з інших цуценят і задрімати.

– То ви приспите інших двох? Не хотів би, щоб вони померли від голоду, – сказав Чоловік.

– Вони не страждатимуть, – відповіла Дженніфер.

Кількома хвилинами по тому мене здивувало, що Чоловік і Дженніфер нахилилися до нас, і кожен узяв по парі цуценят. Белла вистрибнула з коробки й послідувала за ними. Мій брат, єдиний з хутром, як у мене, трохи поскавчав, але ми обидва були дуже сонні. Ми пригорнулися один до одного, щоб не мерзнути, і я поклав голову йому на спину.

Я не знав, куди поділася мати з нашими братами й сестрами, але вирішив, що вони скоро повернуться.

Я прокинувся змерзлим і голодним. Ми з братом тулилися один до одного, намагаючись зігрітися, і коли я заворушився, він розплющив очі. Похитуючись, ми вибралися з коробки, справили потребу й кілька разів торкнулися один одного, сповіщаючи про те, що було цілком очевидно. Наша мати, брати й сестри зникли.

Мій брат почав скиглити.

Невдовзі жінка на ім’я Дженніфер увійшла глянути на нас. Ми дивилися знизу вгору на неї, таку високу.

– Бідолашні маленькі цуцики, скучили за мамою, еге ж?

Звук її голосу начебто заспокоїв мого брата. Він підвівся на задні лапи, упершись передніми в стінку коробки, і потягнувся, намагаючись дістати до неї своєю маленькою мордочкою. Вона з усмішкою нахилилася.

– Усе гаразд, маленький. Усе буде добре, обіцяю тобі.

Коли вона пішла, мій брат знову почав скиглити. Я намагався залучити його позмагатися в боротьбі, але він був не на жарт засмучений. Я знав, що все гаразд, бо з нами жінка, яка подбає про нас і скоро приведе нашу матір назад, щоб ми могли поїсти, але брат був наляканий, голодний і явно не міг думати ні про що інше.

Невдовзі Дженніфер повернулася.

– Гаразд, пора вами зайнятися. Хочеш піти першим? Добре, – сказала вона, узяла мого брата й понесла його геть.

Я лишився сам у коробці, ліг, намагаючись не думати про ниючий біль у порожньому животі. Тепер, коли брата забрала Дженніфер, не зважати на голод стало легше. Я гадав, чи не маю наглянути за братом, але відкинув цю думку. Собаки не піклуються про собак – це люди про них піклуються. Доки з нами Дженніфер, усе буде гаразд.

Я заснув і не прокидався, доки не відчув, як Дженніфер підіймає мене в повітря. Вона дивилася мені в очі.

– Що ж, усе пройшло не так добре, як я очікувала, – сказала вона. – Сподіваймося, що з тобою буде швидше.

Я помахав своїм куцим хвостом.

Ми з Дженніфер піднялися нагору. Жодних ознак мого брата не було, хоч я відчував його запах у повітрі. Жінка сіла на свою канапу й перевернула мене на спину, продовжуючи тримати у своїх руках.

– Добре, тепер добре, – сказала Дженніфер. – Тихо й спокійно.

Вона нахилилась, узяла щось, якусь дивної форми річ, і повільно опустила її на мою морду. Що вона робила? Я злегка здригнувся.

– Зараз ти маєш лежати спокійно, цуцику. Усе пройде добре, якщо не битимешся, – сказала Дженніфер.

Її голос заспокоював, але я досі не знав, що відбувається. Але тоді відчув смачний запах теплого молока – з тієї штуки, що вона тримала, точилася їжа. Кінчик був м’який, і коли жінка тицьнула ним мені в губи, я схопив його й почав ссати, за що був винагороджений теплим солодким молоком.

Певним чином це було як годуватися від матері, ось тільки тепер я лежав на спині, а штука в моєму роті була дуже великою. Молоко теж було геть іншим на смак, солодшим і легшим, але я не скаржився. Я смоктав, і чудова тепла рідина стирала біль у животі.

Коли я наситився, то зробився сонним. Дженніфер обійняла мене й погладила по спині, і я злегка відригнув. Потім вона віднесла мене через коридор на м’яке ліжко, де спали великий собака зі здоровенними вухами і, уткнувшись в нього мордочкою, мій брат.

– Ось іще одне, Барні, – прошепотіла Дженніфер.

Великий собака застогнав, але замахав хвостом і не ворухнувся, коли я прилаштувався біля нього. Хоч він був чоловічої статі, його черево виявилося теплим і зручним, як у матері.

Брат писнув, вітаючи мене, і одразу ж знову заснув.

Відтоді й завжди Дженніфер годувала нас у себе на колінах кілька разів на день. Я звик до цих годувань і того, як жінка розмовляла, пригортаючи мене. Легко було полюбити таку, як Дженніфер.

Брат нервувався, коли мене годували раніше за нього. Певно, Дженніфер вирішила, що буде більш розважливо, якщо я їстиму другим, ніж увесь час слухати те скиглення.

Гадаю, я знав це завжди, але одного дня, коли присів і понюхав свою сечу, до мене остаточно дійшло, що ми не брати, а брат і сестра. Я був жіночої статі! Незрозуміло, як таке можливо.

Недовгий час мене цікавило, що сталося з нашою матір’ю та іншими цуценятами, але здавалося, що я вже не можу їх пригадати. Тепер ми жили тут – мій брат і я, – родина з двох цуценят і лінивого собаки на ім’я Барні. Це теж було незрозуміло.

Мабуть, бувають часи, коли єдина справа собаки – це чекати й дивитися, що буде далі, які рішення приймуть люди, чи змінять усе, чи зроблять іще більш звичайним. Тоді всі зусилля ми з братом витрачали на те, щоб смикати Барні за м’які обвислі вуха.

Дженніфер звала мого брата Роккі, а мене – Моллі. Мірою того, як ми зростали, Барні все менше хотів возитися з нами, стаючи нетерплячим до того, як ми жували різні частини його тіла. Однак усе було добре, позаяк із нами в будинку оселилася велика сіра собака на ім’я Софі. Та полюбляла бігати заднім подвір’ям, де лише починала пробиватися трава під теплим весняним сонцем. Вона була дуже прудка, і ми з Роккі навіть не сподівалися наздогнати її, але Софі хотіла, щоб ми за нею ганялися, а коли ми здавалися, кидалася до нас і схилялася, намагаючись знову залучити до гри. А ще був огрядний собака на ім’я Містер Черчилль, трохи подібний до Барні за розміром, ось тільки важчий і з дуже короткими вухами. Містер