Читати книгу - "Офіцер із Стрийського парку"

– І стрільцям не подобалося, – вставив Арсенич.

– Але ж правда, не подобалося, – зауважив Кошовий. – Мені так само. Не читав опусів пана капітана. Проте не поділяю його думок. Отже, чисто теоретично, теж міг би його вбити при нагоді. Що він робив у Стрийському парку?

– Та я звідки знаю! – вигукнув Снігур. – Мав небагато часу, проте досить, щоб дізнатися – вчора за ним стежили й загубили в середмісті десь близько шостої вечора.

– Загубили? Чи краще сказати – відірвався?

– Мабуть, так правильно.

– Це означає – офіцер знав про стеження! – Клим клацнув пальцями, мовби здобув перемогу. – До того часу поводив себе спокійно, не боявся кудись не туди привести. А тут, бачте, втік. Аби виринути в парку. Отже, мав там таємну зустріч. І знайшов смерть, даруйте за пафосну фразу.

– Так і є, чого ти, – вставив сотник.

– Знайдемо, з ким зустрічався, знайдемо вбивцю.

– Мудро кажете, пане Кошовий. Єдине: залагодити справу треба чимшвидше. Адже ляхи тепер мають усі підстави заявити про утиски й небезпеку фізичного знищення. Тож про жодні переговори між нашою Національною Радою та цісарським намісником фон Гуйном[17] уже не йдеться.

– Вони без того трималися на волосині, – нагадав Клим. – Нема шансів переконати намісника погодитися на наші умови.

– Але наше представництво – офіційне! Не забувайте! – Снігур навіть тупнув ногою. – Маєте розуміти: кожні переговори тягнуть час.

– Це схоже на перетягування канату.

– Нехай собі! Тягнути час – означає вигравати його!

– Під цим я теж підпишуся, – вставив Арсенич. – Ти ж знаєш, Кошовий, я чоловік військовий, мені б краще наступати. Тут інше трохи, погоджуюсь. В атаку теж треба йти з головою.

– Словом, – підсумував Снігур, – все йде до того, що ляхи використали вбивство Яблонського як козир. Тепер вони мають підставу вийти з будь-яких переговорних процесів. Для них уже не існує аргументів, вони затялися. Проте, – тут витримав коротку й вагому паузу, – є примарний, але шанс довести цісарському наміснику польську провокацію. Чи бодай непричетність української сторони, зокрема – легіонерів, до капітанової смерті. Сьогодні двадцять восьме жовтня, пане Кошовий. Маємо добу, максимум – дві. Переговорний процес треба тримати стільки, скільки можна.

– Для чого? Кожна сторона вперлася у своє.

– Так. Тільки ж нам варто виграти ще кілька днів, бо шукаємо підтримки. Ви ж знаєте, ведуться перемовини з Києвом, Парижем, Берліном. Поки намагаємося працювати на політичному полі, з останніх сил, але намагаємося.

У своєму закутку делікатно кахикнув Шацький.

– Дуже перепрошую шановне паньство.

– Що? – вирвалося в Клима.

– Зле розумію різні, поза сумнівом – важливі деталі вашої мудрої розмови. Та прошу сказати: якщо не вдасться виграти час, може статися війна? Тепер – між українцями й поляками? Тут, у Львові?

– Не прибідняйтеся, Шацький, все правильно зрозуміли, – сказав Кошовий. – На жаль, маєте рацію.

– Але ж я почув: того пана капітана могли вбити з якихось інших міркувань, аніж політичні?

– Хіба це вже має значення?

– Тобто?

– Хто б не вбив Яблонського, яким би не виявився мотив, своїми діями убивця прислужився полякам. Навмисне чи мимоволі. Якщо невільно… – Клим зітхнув, обвів поглядом усіх присутніх, – так, якщо невільно, тоді тим більш прикро. Адже війни можуть починатися ось із таких прикрих випадків.

– Згоден, – мовив Арсенич.

– Ви вмієте пояснювати складні речі просто, визнаю ваш талант, – кивнув Снігур.

Шацький промовчав, лиш за звичкою похитав головою й поцмокав губами.

– Дуже прошу, тут уже нема жодних комісарів, і то давно.

– Для мене ви завжди будете паном комісаром.

– Ой, скажіть ще – таким ви мене згадаєте перед смертю.

– Чом би й ні!

– Не каркайте, пане Кошовий. Не наближайте смертний час, туди встигнете.

– А ви не прибіднюйтесь, пане Віхуро. Не так уже й давно.

З посади комісара кримінальної поліції Марек Віхура справді пішов відносно недавно – цієї весни. Щойно почалися розмови про вихід Австро-Угорщини з війни, він заявив про відставку. Хоча до останнього не хотів іти зі служби, яка стала для нього не частиною – цілим життям. Поза поліцією Віхура себе не бачив. Свідомо вирішив піти лише раз, коли у Львові запанувала російська влада, в якій він себе не бачив, хоч росіяни всіляко агітували досвідчених фахівців лишатися на службі. Згодом, коли повернулася цісарська влада, комісар не змусив себе умовляти й обійняв колишню посаду.

Це дуже не сподобалося його дружині. Вона давно просила в Бога такого щастя, щоб чоловік нарешті взявся за розум та пішов з поліції, бо відставку давно заслужив. І навіть тихцем раділа: не мала б того щастя, аби не помогло нещастя – російська окупація. Річ у тім, що Марек Віхура, вищий на голову від більшості оточуючих, статурою нагадував дбайливо обтесану кам’яну брилу. Вважається, такі люди є втіленням міцного здоров’я. Коли так, можна дозволити собі випити без великої шкоди. А комісара легко приймали за пияка через буряковий колір обличчя. Та помилялися всі. Віхура тринадцять років не пив нічого міцнішого за світле пиво. Останнім часом не дозволяв собі й того: шлунок відмовлявся сприймати дешеві, хтозна з чого зроблені напої – такої данини вимагала війна.

Крім періодичних різей у животі, Віхура мав купу інших болячок, у тому числі – проблеми з судинами. До війни пані Віхурова посадила чоловіка на дієту, від якої інша, здоровіша людина загнулася б, на Климове переконання, швидше за хворого. Крім того, в її арсеналі завжди були різноманітні цілющі трави – народною медициною не гребувала, по можливості возила комісара в гори та на різні модні курорти. Воєнне лихоліття значно обмежило її лікувальні можливості, й Віхура почав поволі втрачати звичний колір лиця. Його буряковість означала здоров’я, а нормальний для пересічних людей вид – погіршення самопочуття. Ожив і запашів, коли повернувся до улюбленої справи.

Тепер Кошовий переймався – відставний поліцейський знову здаватиме.

За десять років їхнього знайомства Клим уперше завітав до Віхури додому. Комісар відчинив у халаті, вибачився, запросив до апартаментів, залишив гостя на короткий час і повернувся, вже вбраний у звичний Кошовому старомодний елегантний костюм та при строгій краватці. А далі неабияк здивував, запитавши:

– Чогось вип’ємо, пане Кошовий?

Відповів не відразу.

– Гм… Хіба пані Віхурова…

– Та не переймайтеся, то вона сама все придумала, – відставний комісар умостився зручніше в глибокому кріслі. – Довго бігала, шукала, чим би ще полікувати мій багатостраждальний шлунок. Ось вибігала: хтось порадив робити настоянки на домашній горілці, бо продукція Бачевських