Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

Та тут же пе­ре­ри­ває її Iва­ни­ха Ду­би­ха, бо се во­на са­ма бу­ла, i пiд­но­сить її з по­мiч­чю лю­дей до­го­ри.

- Куди поїха­ли мої лю­ди? - пи­тає хо­ра.

Нiхто не знав. Здається, в Угор­щи­ну.

А де дi­ла­ся її ди­ти­на?

Також не зна­ли. Во­на ма­ла ди­ти­ну?

Так. Си­на. Бi­ло­го. Пер­ша її ди­ти­на. Во­на жiн­ка Ра­ду, са­мо­го стар­ши­ни ци­га­нiв. Чи її лю­ди заб­ра­ли ди­ти­ну з со­бою? Не зна­ли. Не га­да­ли нi­чо­го. Так са­мо, як i не ви­дi­ли. По бiй­цi за­раз вно­чi зник­ли…

То, мо­же, уби­ли її ди­ти­ну?

Нi. Не зна­ли.

О, пев­но, уби­ли!

Нi. Не чу­ли. Лиш чо­ло­вi­ка од­но­го в бiй­цi, чу­ли, що стар­ши­на ма­ло що не вбив.

- О, Ра­ду! - вис­тог­на­ла Мав­ра, за­лом­лю­ючи ру­ки, I розп­ла­ка­ла­ся на­но­во. - Вiн, пев­но, i ди­ти­ну вбив.

Нi. Не зна­ли. Не зна­ли i не при­пус­ка­ли, щоб не­вин­ну ди­ти­ну вби­ти.

- О, Ра­ду! - знов лиш зой­кну­ла Мав­ра i розх­ли­па­ла­ся вго­лос. - Вiн страх який не­доб­рий, роз­лю­тив­шись раз. - Вiд­так до­да­ла: - То хi­ба вiд неї ди­ти­ну вкра­ли i утiк­ли?

Може. Та­кож не зна­ли.

О, пев­но, що лиш так, ко­ли зник­ли, не­на­чеб їх зем­ля по­жер­ла. То пев­но, що вкра­ли. Во­ни все так ро­би­ли… i по ут­ра­тi своєї ди­ти­ни во­на Ра­ду пiз­нає.

- Може, - вiд­по­вi­ли лю­ди. Чи не ба­чив нiх­то тої ди­ти­ни?

Не ба­чив.

Бiла бу­ла.

Може. Не зна­ли.

- Бiла, бi­ла бу­ла! - май­же скри­ча­ла.

Не зна­ли.

Вона розп­ла­ка­ла­ся ще бiльше, а лю­ди без­по­мiч­но мов­ча­ли. Мов­ча­ли, не­на­че не хо­тi­ли зра­ди­ти якоїсь тай­ни, а мо­же, й не хо­тi­ли ка­за­ти, щоб не ра­ни­ти звiст­кою сер­ця не­щас­ли­вої, а мо­же, прос­то не зна­ли.

Завели мо­ло­ду оси­ро­тi­лу ци­ган­ку крок за кро­ком в ха­ту Iва­ни­хи Ду­би­хи i там во­на ос­та­ла.

***

Чому хо­тiв Ра­ду Мав­ру вби­ти, а рад­ше, на її дум­ку, на нiй помс­тив­ся, во­на приз­на­ла­ся лиш Iва­ни­сi Ду­би­сi, i Iва­ни­ха її за­дер­жа­ла в се­бе.

В два мi­ся­цi по смер­тi чо­ло­вi­ка Iва­ни­хи Ду­би­хи знай­шла­ся в неї, хоч не мо­ло­да вже бу­ла, ди­ти­на, ма­ленька Те­тян­ка, i Мав­ра її дог­ля­дає. Са­ма Iва­ни­ха, пов­до­вiв­ши, має в гос­по­дарст­вi i в мли­нi ба­га­то пра­цi i кло­по­тiв, а ко­ло од­нiсь­кої її ди­ти­ни, над якою дри­жить, яка ста­но­вить те­пер оди­но­ке її щас­тя, тре­ба їй все ко­гось ма­ти. Мав­ра, обез­си­ле­на, не год­на тяж­ко ро­би­ти, вiд­шу­ку­ва­ти лю­дей своїх теж те­пер не в си­лi, тож не­хай, - ка­за­ла ци­ган­цi, - ос­та­не в неї, до­ки хо­че, а тут, де рiз­нi лю­ди при­хо­дять, мо­же, й за ди­ти­ну свою що вчує, роз­вi­дається. А мо­же, вер­нуть ще й її лю­ди - по неї, то тут, у мли­нi, во­на най­скор­ше за­чує про те.

Мавра пос­лу­ха­ла. Зос­та­ла­ся.

Однак не дов­го ви­дер­жа­ла в ти­хiй вдо­ви­чи­нiй ха­тi пiд го­рою Ча­ба­ни­цею. Си­дi­ла, до­ки до сил не прий­шла, але по­ду­жав­ши, ки­ну­ла­ся в око­ли­цю своєї ди­ти­ни шу­ка­ти та ро­з­вi­ду­ва­ти­ся про лю­дей своїх. Хо­ди­ла, блу­ка­ла тиж­ня­ми, мi­ся­ця­ми, мов го­лод­на та вов­чи­ця, а вреш­тi вер­ну­ла. Мар­на, блi­да, без крап­лi кро­вi в мо­ло­дих ус­тах, з по­ну­ри­ми смут­ни­ми очи­ма, i знов за­жи­ла в Iва­ни­хи Ду­би­хи.

Її лю­ди зник­ли своїм зви­чаєм, як пiд зем­лю про­па­ли, а по ди­ти­нi так са­мо, як i по них, не ос­та­лось слi­ду. Нiх­то не знав нi­чо­го. Не знав i не чув.

I не пла­ка­ла вже Мав­ра бiльше. Зна­ла - нi­що не по­мо­же.

Виплакала сльози. Лиш очей своїх чу­до­вих, що си­па­ли сму­т­ком, не пiд­во­ди­ла нi­ко­ли смi­ли­во на лю­дей. Со­ром­но бу­­ло. Чо­ло­вiк, ро­ди­чi i свої лю­ди ви­ки­ну­ли з-по­мiж се­бе, мов со­ба­ку, чу­жим лю­дям на пос­мi­хо­висько, а їй са­мiй на го­ре.

Та й що мог­ло ще гiр­ше бу­ти?

Осталась, як зда­ва­ло­ся, на все у ба­гач­ки Iва­ни­хи Ду­би­хи i дог­ля­да­ла її ди­ти­ни. А що пот­рi­бу­ва­ла по­жи­ви для роз­буд­же­но­го раз ма­те­ринсько­го чут­тя, тож ста­ла чи не дру­гою ма­тiр'ю для ма­лої Те­тян­ки, бо з ча­сом ста­ла Те­тян­ка нi­би її влас­ною ди­ти­ною, i во­на зас­по­коїла­ся, при­за­бу­ла влас­ну свою ди­ти­ну.

Так жи­ла, дог­ля­да­ючи, роз­па­да­ючи­ся над чу­жою ди­ти­ною, аж до хви­ли­ни, в якiй не про­ки­ну­ла­ся в нiй ту­га i при­вич­ка її чуд­но­го лю­ду - змi­ня­ти вiд ча­су до ча­су мiс­це­вiсть сво­го по­бу­ту, - за­баг­ло­ся пре­див­ною ту­гою по­во­лiк­ти­ся ку­­дись в дальший свiт.

Тодi про­ща­ла­ся з ди­ти­ною, за­ли­ва­ючи­ся гiр­ки­ми сльоза­ми, а Iва­ни­сi кла­ня­ючись, з ру­ка­ми, зло­же­ни­ми по­кiр­но на гру­дях, низько до нiг, цi­лу­ва­ла її ко­лi­на i ру­ки i йшла. Iва­ни­ха Ду­би­ха, що звик­ла до неї, по­лю­би­ла її за лю­бов i щи­рiсть для своєї ди­ти­ни, гнi­ва­ла­ся на неї… хо­ча вiд­по­вiд­но до своєї по­важ­ної вда­чi не сло­ва­ми, а очи­ма i мов­чан­кою, i не пус­ка­ла. Як ска­за­но, во­на лю­би­ла оси­ро­тi­лу ци­ган­ку, а по-дру­ге, бу­ла їй i вдяч­на за прав­ди­во ма­те­ринський дог­ляд за ди­ти­ною.

- I ку­ди то­бi йти са­мiй од­нiй в да­ле­кий нез­на­ний свiт? - до­ко­ря­ла. - Збо­же­во­лi­ла? Не гнi­виш ти бо­га, по­ки­да­ючи отак. лег­ко хлiб-сiль, прив'яза­них до се­бе лю­дей i ди­ти­ну? По­що i чо­го пi­деш… i яким шля­хом? Чи не ка­ра гос­под­ня се вдру­ге над то­бою?

- Нi, - вiд­ка­зу­ва­ла сум­но ци­ган­ка. Во­на му­сить iти в свiт. їй го­рить зем­ля пiд но­га­ми, її спо­кiй не­на­че в нез­на­ну да­ле­чи­ну вiд неї по­ли­нув i те­пер заєдно при­ма­нює до се­бе. Во­на му­сить змi­ни­ти мiс­це - оп­рав­ду­ва­ла­ся. Мо­же, зди­бає батька-ма­тiр, роз­вi­дається те­пер про них, мо­же, ко­го хоч од­но­го з своїх то­дiш­нiх лю­дей по­ба­чить, зуст­рi­не. Мо­же, щас­ли­ва го­ди­на злу­чить її по ро­ках з ди­ти­ною, з батьком-ма­тiр'ю, а мо­же, стрi­неться iз са­мим Ра­ду… Во­на знає, ку­ди, ко­ли ци­га­ни манд­ру­ють з Угор­щи­ни або Мол­да­ви, а ко­ли вер­та­ють. Знає їх зна­ки, якi ли­ша­ють по со­бi для дру­гих по де­ре­вах, ка­мiн­ню при до­ро­зi i т. п.

Вона му­сить iти, щось не дає їй спо­кою. Не пi­де - за­не­ду­жає з ту­ги, су­му… Чує, що хо­ра з то­го, му­сить iти… чо­го їй си­дi­ти?

Пiде.

- За Ра­ду хо­че, щоб по­бив доб­ре? - пи­тає су­хо Iва­ни­ха Ду­би­ха i про­ни­кає ци­ган­ку, яка мовч­ки слу­хає, очи­ма.

- Та не­хай, не бо­юся. А не най­ду, не стрi­ну нi­ко­го, вер­ну­ся. Ок­рiм вас, па­нi (так зва­ла Iва­ни­ху Ду­би­ху, що все в чор­но­му хо­ди­ла), не маю нi­ко­го в свi­тi.

- А ди­ти­ну як ли­шаєш? - пи­тає Iва­ни­ха i вка­зує на ма­лу Те­тян­ку, що та­ки веш­тається i со­бi по­важ­но мiж обо­ма жiн­ка­ми, мов ро­зу­мiє, що її пiс­тун­ка вiд­хо­дить чи не на­зав­ше вiд неї.

- Ой! - зой­кну­ла Мав­ра, роз­ри­дав­шись вго­лос. - Ой, не об­тя­жай­те ще гiр­ше бiд­не сер­це Мав­ри­не.

Одначе ус­по­коївшись по не­дов­гiм ча­сi, iш­ла. Лю­ди, ба­ча­чи її на вiд­хо­дi з тор­ба­ми, пе­ре­пов­не­ни­ми якимсь зiл­лям