read-books.club » Класика » Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький 📚 - Українською

Читати книгу - "Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький"

194
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дай серцю волю, заведе у неволю" автора Кропивницький. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 7 8 9 ... 15
Перейти на сторінку:
мож­на. (Наст­роює скрип­ку). Тільки щоб на стру­ни бу­ло!

Іван. За це не тур­буй­ся, я за все пла­тю!


Омелько. Аз яких би то гро­шей?


Іван. З яких? Що з то­бою роз­ка­зу­вать!…


Омелько. Та ти, Іва­не, не ха­пай­ся, - не­хай спер­шу дівча­та по­тан­цю­ють.


Іван. Оце вже не по-моєму!…


Музики заг­ра­ли, дівча­та по дві круж­ка тан­цю­ють.


Іван. (Довго ди­виться, при­то­пу­ючи но­гою). Та вже більш ко­пи ли­ха не бу­де! Трясіте­ся, рубці, дивіте­ся, хлопці!… Розс­тупіте­ся, ми­ря­не, не­хай ги­ря по­гу­ляє! (Схо­пив од­ну з дівчат і тан­цює з нею). ''





Ой піду я в ліс по опеньки,


Таки най­ду дуб зе­ле­ненький;


Сюди-туди дуб­ком стре­пе­ну -


Натрусила жо­лу­диків пе­ле­ну.





Завіса





ДІЯ ТРЕТЯ



Через тиж­день після дру­гої дії. На ко­ну ті ж обс­та­ви­ни, як і в першій дії, тільки ха­та Одар­чи­на тро­хи глиб­ше к се­лу; про­ти ха­ти, зовсім на­пе­реді, кри­ни­ця і жо­лоб. Ве­чоріє.



Ява 1



Христя і Ма­ру­ся.


Маруся і Хрис­тя (йду­чи до кри­ниці з відра­ми на пле­чах, співа­ють):





За ту­ча­ми, за хма­ра­ми


Сонечко не схо­дить;


За ли­хи­ми во­ро­га­ми


Мій ми­лий не хо­дить.




Ой ви, тучі, ви, грізнії,


Розійдіться різно!


Прийди, ми­лий,чор­ноб­ри­вий,


Хоч не ра­но - пізно!




Привикайте, карі очі,


Самі но­чу­ва­ти, -


Гей, поїхав мій ми­ленький


У по­ле ора­ти.




Бодай во­ли живі бу­ли,


А плуг по­ла­мав­ся,


Щоб мій ми­лий,чор­ноб­ри­вий


З во­ла­ми приг­нав­ся.





Христя (на­би­рає во­ду). Чи бу­де ж то Одар­ка кли­ка­ти на сва­тан­ня?


Маруся (теж пе­ре­хи­ляється у кри­ни­цю). А хто її зна? Ні, ти ось що ска­жи; що бу­де, як Ми­ки­та довідається про це сва­тан­ня?


Христя. А хіба ж він і досі не знає? Та мені здається, що Ми­ки­та тільки так собі ко­вер­зує!…


Маруся. Ой ні, не ка­жи цього, бо знаю я доб­ре Ми­ки­ту!… (Озир­ну­лась навк­ру­ги). Чи ти знаєш, що він ще по­зав­чо­ра пішов у Хвес­ту­но­ву до яко­гось вор­са як-би­та?


Христя. Ой ли­шенько… Еге!… Що ж той во­рож­бит зро­бе?


Маруся. Що? Пе­ре­ки­не Се­ме­на вов­ку­ла­кою, а тоді й ро­би, що хо­чеш… Я вже шеп­ну­ла про це Одарці, так во­на гос­по­ди як пла­ка­ла!


Христя. Сер­деш­на! Чу­ла й я, сест­рич­ко, що є такі во­рож­би­ти… Хай бог бо­ро­нить!… Ад­же он роз­ка­зу­ють, що по­за­торік чи пак ще давніш у Хайнівці та один упир за щось-то ремст­ву­вав на яко­гось па­руб­ка… Ото той па­ру­бок пос­ва­тав­ся, а далі й звінчав­ся… Тільки що, ка­же, вий­шли во­ни з церк­ви, аж йо­го мо­ло­да за­раз і пе­ре­ки­ну­лась у зо­зу­лю, ви­летіла на то­по­лю та й по­ча­ла ку­ва­ти; а він пе­ре­ки­нув­ся у со­ба­ку та й побіг, гав­ка­ючи, упо­довж се­ла, і відтоді й чут­ки про них не­ма… Ох, бо­ро­ни, бо­же! Про­щай, сест­рич­ко! (Пішла).


Маруся. Хо­ди здо­ро­ва! Гос­по­ди, як то чуд­но у світі діється, що, ко­го щи­ро ко­хаєш,- од­вер­тається від те­бе та ще й кеп­кує, зне­ва­жає; ко­го ж не­на­ви­диш, ди­виться на йо­го не хотіла б - у вічі лізе!… Ох, Ми­ки­то, зав'язав ти мені світ, от­руїв ти мою ду­шу!… За те ж те­пер і сам ка­раєшся! Ну­диш світом за Одар­кою, а во­на й ди­ви­тись не хо­че на те­бе!… І чо­го він до неї лип­не? Див­но! Чи зро­зуміє ж во­на йо­го речі, йо­го пог­ляд, йо­го ду­шу?… (Співа).





Чи я впли­ла,чи я вбре­ла,


Чи ме­не підми­то?


А чи ко­зак лю­бить не став,


Чи йо­го од­би­то?…





Ява 2



Іван і Ма­ру­ся.


Іван (ви­хо­дить від се­ла). Чи то ти тут, Ма­ру­се, співа­ла? Ди­ви! А я йду собі та й ду­маю: пев­но, со­ло­вей!


Маруся. Тобі б тільки насміха­тись… От щас­тя дівці!…


Іван. Щас­тя - як тряс­ця, ко­го на­па­де, не схо­ро по­ки­не! Якій же то дівці?


Маруся. А вже без ля­ха не обійдеться, як хтось-то довідається!


Іван. Про ко­го це ти ка­жеш?


Маруся. Знаєш про ко­го!… Щось бу­де, а чо­гось не ста­не…


Іван. Дур­ни­ця! Хіба ти що чу­ла про…


Маруся. Що вже я ву­хом чу­ла, то­го у ме­не з язи­ка не вхо­пиш!


Іван (за­зи­ра їй у вічі). Справді? А ти не знаєш, ку­ди про­пав Ми­ки­та?…


Маруся. А почім я знаю!… Хіба мені Ми­ки­та що? Сват він мені, чи брат, чи яка рідня?…


Іван. Та так, ніби сво­як з лівої що­ки.


Маруся. Ти вже поч­неш чорт батька зна що ви­га­ду­вать та при­ту­лять гор­ба­то­го до стіни! Про­щай! (Пішла).


Іван. Ідіть здо­ро­венькі. Ну, та й заздрісна яка дівка! Вже їй, бач, і не по нут­ру, що Одар­ка перш її йде заміж. Ма­буть, ці підстар­ку­ваті дівча­та скрізь од­на­кові, що дівку, кот­ра йде раніш їх заміж, у ложці во­ди вто­пи­ли б!… Що ж це Ми­ки­ти ніде не вид­ко? Ще як по­зав­чо­ра ба­чив я йо­го уранці в шин­ку, та й досі! Та­кий по­ну­рий був та сер­ди­тий, все пив горілку… О, зав­зя­тий, бісів па­ру­бок! Од­на­че Ма­ру­ся, ма­буть, щось знає… Тре­ба сьогодні бу­ти нас­то­рожі. Стри­вай, а це що? (При­див­ляється). Хто ж ото йде? Так і є: Се­мен з ста­рос­та­ми! А хто ж то за ста­ростів? Бач: пи­сар Скуб­ко та ста­рий Ку­гут! Ану, за­хо­ва­юсь та пос­лу­хаю, що во­ни ка­за­ти­муть: мо­же, це й мені на старість зна­до­биться! (Хо­вається за жо­ло­бом).



Ява 3



Семен, пи­сар Скуб­ко і Ку­гут.


Кугут. Ти ж, Се­ме­не, зос­та­неш­ся над­ворі, а ми піде­мо в ха­ту, бо так за­кон ве­лить; а там вже, як­що той… то й те­бе пок­ли­че­мо… Я пак і за­був спи­тать, як ти з дівкою, що во­на?… Бо тре­ба знать, з чо­го роз­мо­ву по­чать…


Скубко. Да, обя­за­тельно!


Семен. Во­на сог­лас­на!… Тільки ба­ба її не­на­че тро­хи… Ка­же, що Одар­ка ще мо­ло­да. -"Не­хай,- ка­же,- по­гу­ля…"


Скубко. А кот­рий же їй, примєру, год?


Семен. Вісімнад­ця­тий.


Скубко. Што ж, дівчон­ка як­раз у по­ре. Уже за­кон­ний срок пе­рес­ко­чи­ла!…


Кугут. Та вже якось во­но бу­де, якось-то гос­подь нам до­по­мо­же…


Скубко. Знаєте, як то ка­жуть: "Що бу­ло, то ба­чи­ли, а що бу­де, то по­видимо". Умієм за­го­во­рить зу­би, і всьо бу­деть ка­ку­рат!


Кугут. Ну, то ходім, по­ра! Гос­по­ди бла­гос­ло­ви!


Старости пішли в ха­ту Одар­чи­ну.


Семен. Хай вам гос­подь ми­ло­серд­ний по­ма­гає! (Сіда на ка­мені). І чо­го во­но на ву­лиці так ти­хо: ні го­мо­ну, ні співів не чуть. Хоч би що-не­будь глас по­да­ло. Ти­хо, всю­ди ти­хо! (За­ду­мався). Хоч би Іван на цей раз тра­пив­ся, він би роз­ва­жив мою ту­гу. Прав­ду, ма­буть, ка­жуть, що, перш чим оже­ни­тись, тре­ба тричі за­жу­ри­тись… Якісь сумні дум­ки роєм обсіда­ють го­ло­ву, і од­на дру­гу же­не і роз­би­ває, мов хви­ля хви­лю!… Од­на дум­ка не лізе мені з го­ло­ви: з яко­го

1 ... 7 8 9 ... 15
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький"