read-books.club » Класика » Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

107
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Хіба ревуть воли, як ясла повні" автора Мирний. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 7 8 9 ... 111
Перейти на сторінку:
головi думку за думкою, гадку за гад­кою... Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в ду­шi пiдi­ймали хвилю горою - з самого споду до верху... Як рiй той, гули в дитячiй голiвоньцi; як завiрюха, крути­лись, вихори­лись... Од билинки перелiтали до птицi; од нтицi до скоти­ни; од скотини до чоловiка – по­ки не зася­гали всього свiта! I здавався вiн йому увесь живим, бала­кучим. I скот, i тра­виця, i навiть камiння - все те мало свiй говiр, свою мову, - тiльки вимовляло якось iнакше... А колись усе те бу­ло - люди, i все балакало однiєю мовою... А тепер - нiяк i довiда­тись, що то за розмова!! А через вiщо?.. Через людей... Все то виннi люди! То вони так наробили. Вони i в травицi, i в пташки, i в худоби - одiбрали людську мову!

Вони людей - своїх рiдних - повернули в усе те... I за лю­дей жалкував Чiпка на людей. Здавалися вони йому ли­хими, недобрими... I прокидалася невеличка злiсть у його невеличкому серцi, росла виростала - i сторонився вiн лю­дей далi та далi... Та й люди його не жалували.



- Бабусю! - питає раз Оришки. - Чи в мене батько був?


- Був, сину.


- Де ж вiн тепер?


- У москалi пiшов.


- Бач, а хлопцi казали, що в мене батька не було... бай­с­трюк! - кажуть.


- То - дурнi хлопцi!


- А хiба що?.. Що то воно - недобре що?


- Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його з голови... То тiльки злi дiти так кажуть...


- Я не буду злий, бабусю!.. - одказує Чiпка, - та й за­ду­ма­ється.


Трохи перегодя знову питає:


- А чого ж мiй батько пiшов у москалi? Навiщо вiн по­ки­нув матiр?


- Люди оддали.


- За вiщо ж вони оддали його?


- Так треба було... Виростеш, сину, тодi все сам зба­гнеш, а тепер ще не годиться тобi розказувати.


- Чому, бабусю?


- Так. Малий ще ти дуже...


Така розмова велась у них не вряди-годи. Чiпку все за­чiпало, все торкало. Вiн про все баби розпитував. Баба роз­казувала, їй любо було одкривати свiт його очам, - утiшно думати: з якою натоптаною головою виросте її онуча.


Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молод­у Чiпчину голову усе, що заховала її шестидеся-тилiт­ня пам'ять. А Чiпка не брав - гарбав усе те!


Оце було лiтком, як зайде вже сонце й спуститься ве­чiр на землю, вийде баба з Чiпкою з хати (бо в хатi ду­шно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мо­трi з робо­ти. Оришка сяде, а Чiпка - коли сидить, коли ле­жить... Та отак собi й давай розмовляти... Чiпка бiльше слу­хав, - iнодi й засне, слухаючи бабиної мови, що як стру­мiнь тихо жу­рчала... А iнодi й сам розщебечеться... Уже й нiч настала: засвiтили зорi, замиготiли, заiскрили... За­дивився Чiпка на небо.


- Що то, бабусю? - указує на зорi.


- То? - Зорi.


- Що ж то за зорi?


- То - янголи дивляться! У кожного є свiй янгол: то-то вiн i пильнує за душею, стереже її, щоб, бува, що лихе не спiткало. Отож - як зiрочка покотиться, - то душа пере­ставиться... Душа переставиться - i зiрочка покотиться – ще­зне...


- I моя там, бабусю, є зiрочка? й ваша? й мамина?


- I твоя є, й моя, й мамина.


- А де ж моя, бабусю? - пита Чiпка, положивши голову на бабинi ноги й не спускаючи очей з цiлого рою зiрок, що, здавалося, ворушилися на темно-синьому небi.


- Бог його знає, сину!. Чоловiковi туди не досягнути... То боже дiло, то вiн i знає...


-Ай бог там?..


- Там, сину...


- А що то за бог, бабусю?


- Бог?.. Бог - батько. Вiн усе держить на свiтi: усяку комашину, усяку скотину й усяку людину... Вiн за всiм ходить, до всього додивляється, од злого береже... Ото, як побачить, що сатана вмiшується в його святе дiло - почина свiтом каламутити, - то й шле святого Iлiю на во­гнянiй ко­лiсницi вбити сатану... Ото як Iлiя котить, то грiм гримить; а. як стрiльне вогняною стрiлою - то блискавка заблище... Отакий-то бог! Вiн страшний задля злого, а для доброго - й вiн добрий. Бог-батько... на свiтi нас держить i хлiбом годує-Загадається Чiпка. I встає перед його очима розгнi­ваний бог, обгорнувшись чор­ни­ми хмарами... i гукає на Iлiю - карати злого!.. Котить Iлiя – не­бо й земля двигтять, як од вiтру перина, од його бi­гу... Ось шкваркнуло... вогня­на стрiла розпанахує небо... Страх обiймає Чiпку! Надворi зовсiм темно; мiсяця не видно; бiлiв, миготить Чумацький Шлях через небо; блищать, миготять зорi... Тулиться Чiп­ка до баби та сти­ха шепче: "Я, бабусю, буду добрий... я зло­го не робитиму, то й бог мене не поб'є... А отих дiтей, що мене били та проганяли - тих бог поб'є, бо вони злi!.. я буду добрий, бабусю..."


Замовк Чiпка - дух притаїв: думає про Iлiю страшно­го, про бога доброго... Трохи згодом питає баби:


- Ви казали, бабусю, що бог нас хлiбом годує?


- Вiн, дитино, - вiн нас годує...


- А чого ж мама хлiб заробляє, - ось досi з роботи не­ма. - Каже, якби не робила, то нiчого б було i їсти?..


- Дурний ти, хлопче! - каже баба. - Чоловiк на те й уро­дився, щоб робити, а не лежати. То тiльки, кажуть, спершу, поки ще люди в раю жили, то нiчого не робили, - як святi були... Там, кажуть, було всякої всячини - i їсти, й пити! От вони ходили собi та їли... А сатана й заздрив на їх щастя, - та давай пiдбивати, щоб согрiшили... Вони й переступили слово боже... Тодi ото господь вигнав їх з раю огняною рi­зкою - й рай зачинив, i сказав робити самим на себе... Отож з того часу й почали люди робити. А то - нiчого не робили, - як святi були!


- I навiщо тi люди согрiшили, бабо?.. От би тепер i мама дома була, не плакала б так часто... i хлiб би був: ко­ли здумав, їв би!..


- На те божа воля, моя дитино!..


Недурно Чiпка жалкував про хлiб: вiн був у них, як ро­зважений... Одними руками що заробиш? Тiльки що з голод­у не мерли... Сказано -

1 ... 7 8 9 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"