Читати книгу - "Крізь час. Темна вежа II"

Він гадав, що за ці три години пройшов приблизно чотири милі. Сонце вже припікало сильніше, але не настільки сильно, щоби цим можна було пояснити, чому в скронях стукотить чи піт струменить по обличчю. І вітерець з моря був не настільки сильним, аби від нього раптово могло кидати в дрож, яка час від часу охоплювала стрільця, й від неї шкіра бралася сиротами, а зуби цокотіли.

«Тебе лихоманить, стрільцю, – захихотів чоловік у чорному. – Твоє нутро охоплене полум’ям».

Червоні лінії, що свідчили про інфекцію, тепер були помітніші: вони йшли вгору від правого зап’ястя і вже наполовину дісталися до ліктя.

Подолавши ще одну милю, стрілець спустошив бурдюк до дна й обв’язав його навколо пояса разом з іншим. Краєвид був монотонний і неприємний. Праворуч – море, по ліву руку – гори, внизу – сірий, всипаний мушлями пісок, що хрускотів під укороченими чоботами. Хвилі накочували й розбризкувались. Стрілець пошукав поглядом омароподібних монстрів, але ніде їх не побачив. Він ішов з нікуди в нікуди, людина з іншого часу, яка, схоже, досягла пункту безглуздого кінця.

Перед самим полуднем він знову впав і зрозумів, що підвестися вже не зможе. Отже, це кінець. Тут. Нарешті кінець.

Він став навкарачки й підвів голову, наче нетверезий забіяка… і трохи попереду, на відстані милі чи трьох (йому важко було зорієнтуватися на одноманітних просторах узбережжя, поки всередині бушувала лихоманка, від якої очні яблука викочувалися й западали вглиб), побачив щось нове. Щось вертикальне.

Що то було?

(троє)

Байдуже.

(ось число твоєї долі)

Стрілець примудрився знову зіп’ястися на ноги. З вуст зірвалося щось незрозуміле, якесь благання, що його могли чути тільки морські птахи, котрі невтомно кружляли навколо (які ж вони будуть щасливі, коли нарешті випаде нагода виклювати мені очі, подумав він, авжеж, така лакоминка!), і він рушив далі, хитаючись значно сильніше, петляючи й залишаючи на піску дивні сліди.

Погляд не відривався від предмета, що стояв на узбережжі. Волосся лізло в очі, стрілець нетерпляче змахнув його з лоба. Предмет не ставав ближчим. Сонце стояло в зеніті й наче застрягло там. Роландові здалося, що він знову в пустелі, десь між хижкою останнього чужоземця

(музичний фрукт їси-їси а з дупи звук)

і придорожньою станцією, де хлопчик

(твій Ісаак)

чекав на його появу.

Коліна підігнулися, розпрямилися, підігнулися, знову розпрямилися. Коли волосся знову впало на очі, він навіть не став відкидати його назад. Не було сил. Лише не зводив очей з предмета, що тепер відкидав вузьку тінь у напрямку суходолу, і чалапав до нього.

Тепер, попри лихоманку, стрілець міг розпізнати цей предмет.

Двері.

Коли до дверей лишалося менше чверті милі, Роландові ноги знову підкосилися, й цього разу він не зміг примусити суглоби рухатися. Він упав, протягнувши праву руку по шорсткому піску й мушлях, і цурпалки пальців, з яких було здерто присохлу кірку, несамовито заволали від болю. Знову потекла кров.

Тож Роланд поповз. Він плазував, а у вухах стояв невпинний рокіт Західного моря, хвилі якого з ревінням розбивалися об берег і відступали. Він відштовхувався від землі ліктями й колінами, прокладаючи борозни в піску понад жмутами витких брудно-зелених водоростей, що позначали лінію припливу. У нього було припущення, що вітер дме й досі – безсумнівно, бо ж тіло час від часу проймав дрож, – але єдиний повітряний потік надходив з його власних легенів – тяжке сапання з хрипами.

Відстань між Роландом і дверима скоротилася.

Вже ближче.

Нарешті, приблизно о третій годині того довгого шаленого дня, коли власна тінь стрільця ліворуч від нього почала видовжуватися, він дістався до дверей. Присів навпочіпки і змучено роздивлявся.

Заввишки двері сягали шести з половиною футів. Схоже, зроблені вони були з суцільного «залізного» дерева, хоча найближче «залізне» дерево, напевно, росло миль за сімсот чи навіть далі звідти. Ручка мала вигляд золотої. На ній було вигравірувано зображення, яке стрілець урешті-решт упізнав: обличчя павіана, що шкіриться в усмішці.

Замкової щілини не було ніде: ні в ручці, ні над нею, ні нижче.

Дверні завіси були прикріплені до порожнечі. «Або так тільки здається, – подумав стрілець. – Це загадка, найдивовижніша з усіх таємниць, але хіба це має якесь значення? Ти помираєш. Твоя власна таємниця, єдина, до якої не байдуже всім чоловікам і жінкам в останній момент їхнього життя, не за горами».

І все ж таки, схоже, якийсь сенс був.

Ці двері. Двері там, де їх бути не могло. Вони просто стояли на сірій смузі узбережжя, на двадцять футів вище лінії припливу, на вигляд такі ж вічні, як і саме море. Тепер, коли сонце почало хилитися до заходу, навскісна тінь падала на схід.

Чорними літерами, на відстані двох третин від рівня землі, на ній було виведено слово високою мовою:

У нього вселився демон. Імення демона – ГЕРОЇН.

Стрілець почув тихе диркання. Спочатку він вирішив, що це вітер чи звук у його уяві, яка від лихоманки стала хворобливою. Але поступово дедалі більше пересвідчувався, що то був гул двигунів… і лунав він з-за дверей.

Тоді відчини їх. Вони не замкнені. Ти ж знаєш, що вони не замкнені.

Натомість він незграбно звівся на ноги й, обійшовши навколо дверей, зайшов на інший їх бік.

Іншого боку не було.

Куди не кинь оком, тільки безмежні простори темно-сірого узбережжя. Тільки хвилі, мушлі, лінія припливу, його власні сліди, наближення – відбитки чобіт і заглиблення від ліктів. Він знову поглянув, і очі стали круглими від подиву. Дверей не існувало, але тінь від них була.

Він хотів було простягнути праву руку – надто повільно вона опановувала своє нинішнє місце в його видозміненому житті, – але опустив і натомість підняв ліву. Навпомацки пошукав твердої поверхні.

«Якщо я намацаю її, то постукаю в невидиме ніщо. Бодай перед смертю переживу щось цікаве», – подумав стрілець.

Рука просувалася далі, і в тому місці, де мусили бути двері, хай навіть невидимі, намацала тільки розріджене повітря.

Немає у що стукати.

Звук двигунів (якщо це були вони) зник. Довкола тільки гуляв вітер, шуміли хвилі, і якась маячня в голові.

Стрілець повільно рушив до іншого боку дверей, яких не було, навертаючись на думку, що йому привиділося…

І зупинився мов укопаний.

Щойно він дивився на захід і перед його очима стояло суцільне сіре видовище хвилі, що накочувала на берег, а вже наступної миті погляд вперся в товщу дверей. Він бачив накладку