Читати книгу - "Коли боги сміються, Джек Лондон"

Робота була не яка й хитра - прив’язувати до пляшечок скляні затички. На поясі в Джонні висів жмут мотузочок. Пляшечки він брав між коліна, щоб працювати обома руками. Так він сидів, схилившись над своїми коліньми, згорбивши вузькі плечі й згнітивши огруддя, по десять годин щодня. На легені воно було не дуже корисно, зате його денний виробіток сягав трьох тисяч шестисот пляшечок.

Директор дуже ним пишався й показував його всім відвідувачам. Три тисячі шістсот пляшечок проходило через його руки за десять годин. Це означало, що він досяг досконалості машини. Навчився уникати всіх зайвих рухів. Кожен порух худих його рук і тоненьких пальчиків був швидкий і точний. Він працював з великим напруженням, що виснажувало йому нерви. Руки йому почали сіпатись маніть уві сні, а вдень він і зовсім не міг скинути з себе напругу й перепочити. Він лишався увесь час ніби накручений, і руки йому сіпалися вже самі. Джонні став марний, жовтий на виду, і кашель, що не кидався його зроду, ще подужчав. Урешті хирні його легені в завжди здушених грудях здолало запалення, і він утратив роботу на гуті.

Потім він повернувся на ту саму джутову фабрику, де колись починав свою першу роботу,- намотувати шпулі. Однак тут він міг сподіватись на підвищення. Він був добрий робітник і мав згодом перейти до шліхтувальні, а ще пізніш до ткацького цеху. А вище вже не було для нього нічого, тільки наганяти виробіток.

Машини тепер крутилися швидше, ніж тоді, як він уперше став до роботи, а голова його працювала повільніше. Тепер він уже ні про що не мріяв, хоч, як був менший, тільки й тішився мріями. Одного разу він був закохався. Це ще тоді, як він направляв тканину на гарячому барабані, й закохався він у директорову дочку. Вона була набагато старша за нього, вже доросла дівчина, і бачив він її разів усього п’ять чи шість, та й то здалеку. Але те йому не вадило. На поверхні тканинної річки, що текла перед ним, Джонні малював уявою осяйні картини майбутнього - як він переробляє величезні гори роботи, винаходить чудодійні машини, сам стає директором фабрики - і врешті обнімає свою кохану й цнотливо цілує її в чоло.

Але все те було давно, дуже давно, ще поки не став він надто старий і виморений, щоб кохати. Та й директорова дочка вийшла заміж і кудись виїхала, а Джоннина уява заснула. І все ж гарні то були мрії, і він часто згадував їх, як інші люди згадують про своє дитинство, коли вони ще вірили в казки, в добрих чарівниць. Сам він ніколи не вірив ні в чарівниць, ні в Санта-Клауса, але вірив щирісінько в ті щасливі картини, що уява малювала йому на повитій парою річці з тканини.

Дорослим він зробився дуже рано. В сім років, як він одержав свою першу платню, почалось його юнацтво. В ньому зародилося певне відчуття незалежності, і взаємини його з матір’ю змінилися. Тепер він був зарібник, добував хліба собі й родині, мав своє діло у світі, отож почувався ніби рівним їй. А змужнілість, повна змужнілість прийшла до нього по одинадцятому році, як його на шість місяців поставили в нічну зміну. Бо хто працює в нічній зміні, той уже не може залишатися дитиною.

Було в його житті й кілька великих подій. Одного разу мати купила каліфорнійських сушених слив. Та ще двічі пекла бабку. То були справжні свята. Джонні згадував ті дні з великою приємністю. Тоді ж таки мати нахвалялася колись зготувати зовсім надзвичайну страву - «плавучий острів» вона її називала,- що, мовляв, куди смачніша навіть за бабку. Цілі роки чекав Джонні того дня, коли він сяде за стіл і побачить перед собою «плавучий острів», аж помалу сам відсунув ту надію в царину недосяжних ідеалів.

Якось він знайшов на тротуарі срібного чвертака. То була також велика подія в його житті, до того ще трагічна. Щойно загледівши блискучого срібняка, ще й не підібравши його, Джонні вже знав, що повинен зробити. Вдома, звісна річ, не ставало на харчі, і треба було принести ті гроші додому, як він приносив щосуботи ввечері свою платню. Думати, як слід учинити, тут не доводилося; однак він ніколи не діставав для себе ані цента зі своїх зароблених грошей, а йому прикро хотілося цукерок. Він просто жадав солодощів, що перепадали йому тільки на Великі свята.

Джонні й не пробував дурити себе. Він знав, що це гріх, і згрішив умисне, обжершись цукерками на цілих п’ятнадцять центів. Решту десять центів він відклав на ще одну оргію, але, не звиклий носити при собі гроші, загубив їх. Те сталося саме тоді, як його гризло сумління після вчиненого, і видалось йому актом божої відплати. Він ужахнувся, відчувши, як близько грізний і розгніваний бог. Бог усе бачив і не забарився з карою, не давши йому навіть спожити весь зиск із свого гріха.

Джонні вважав той учинок за єдиний тяжкий злочин у своєму житті, і на згадку про нього в хлопцеві щоразу прокидалося сумління й шпигало його знову. То була єдина його пекуча таємниця. А вдача й саме життя примушували Джонні гірко шкодувати за тим учинком. Він був невдоволений з того, як витратив знайденого чвертака. Можна було б ужити його краще; якби він знав, що бог такий скорий на кару, він був би проїв усі гроші за одним разом. Тисячу разів він витрачав подумки того чвертака, і щоразу вигідніше.

В нього був ще один спогад із минулого, стертий і невиразний, але навіки втовкмачений йому в душу страшними ногами його батька. То був не спогад про якусь окрему подію, а радше кошмар, схожий на ту спадкову пам’ять, коли людина вві сні падає, ніби спогадуючи пригоди своїх прадавніх предків-деревиків.

Та згадка ніколи не навідувала Джонні в білий день, воли він не спав. Вона завше приходила вночі, в постелі, саме в ту хвилю, коли його свідомість поринала й розчинялась у сні. І щоразу він злякано прокидався, а в першу моторошну мить йому здавалось, наче він лежить упоперек ліжка в ногах. А в самому ліжку йому ввижались невиразні обриси батька й матері. У вічі Джонні свого батька не пам’ятав. Йому