Читати книгу - "Інспектор і ніч. Бразільська мелодія, Богоміл Райнов"

Він і далі говорить в такому ж дусі, гнівно рубає фрази на шматки й розмахує своєю кістлявою рукою, немов жбурляє ці шматки мені в обличчя. Коли він нарешті закінчує, я примирливо буркочу:

— Гаразд, гаразд. Огляд закінчено. Можете вдягатися.

І ледве вимовивши ці слова, залишаю кабінет, щоб випередити черговий спалах.

Надворі так само майже немає дощу. Це примушує мене сісти в трамвай, хоч я ненавиджу електричний транспорт. Коли йдеш пішки, разом з тобою йдуть і твої думки, а як збочиш у натовп, думкам теж стає тісно — вони втрачають висоту польоту, опускаються до міщанських дрібниць. Зокрема, що вже обід, але для тебе це ще не означає, що ти скоро пообідаєш. Деякі колеги лікаря Колева справедливо кажуть, що гаряча їжа шкідлива для шлунка, але хотів би я побачити, яку гримасу скорчать ті колеги, якщо їм подати охололий суп і холодну баранину з капустою, що є для мене дещицею від насолод на цьому світі.

Виходжу біля Судової палати, знову минаю Торговий будинок цього разу без зупинок, і забігаю в ощадну касу перед самим закриттям. Зал порожній, якщо не зважати на чиновників, які виходять з-за віконець і поспішають на обід. Мене цікавить одне-єдине віконце, те саме, над яким написано: «Каса». За мармуровою загородкою сидить чоловік, який ніби зійшов з фотографії, що висить у Баєвих, — огрядний, незграбний, з підстаркуватим обличчям, а щоки в нього такі, наче він надуває повітряну кулю. Судячи з виразу обличчя, цей чоловік належить до категорії людей, єдина розвага для яких — читати свіжі некрологи.

Скромно виструнчуюсь перед віконцем, але чоловік аж надто заглибився в свої рахунки для того, щоб звернути на мене увагу. Коли він нарешті підводить голову, то навіть не бажає поглянути на мене.

— Каса зачинена, — рикає чоловік з надутими щоками і вдивляється у вікно, наче я всівся десь там на парапеті.

— Це ще й краще, — киваю я.

— Ох, які ж ми дотепні… — Цього разу Баєв дарує мені похмурий погляд. — Я сказав: каса зачинена. Марно чекати.

— Про касу мені зрозуміло. А як ви?

І тицяю йому крізь скло посвідчення.

Чоловік а надутими щоками вочевидь збентежився, але помітно, що він намагається приховати своє зніяковіння.

— Ви б могли з цього почати, — рикає він тим самим службовим, ледь-ледь пом'якшеним голосом. — З якого приводу?

— З приводу вашого товариша й сусіда Маринова. Він мертвий.

— Як мертвий? — запитує Баєв, вилупивши очі.

— Так. Остаточно й безповоротно. А втім, вам, напевно, вже відома ця сумна звістка.

— Вперше чую від вас.

— Дивно…

— Що дивно?

— Дивно. Бо ви, власне, перший, хто бачив Маринова мертвим…

Чоловік з надутими щоками підводиться з протилежного боку віконця.

— … Ви, здається, чи не останній, хто бачив його живим?

Касир нахилився до мене. Його вибалушені темні очі дивляться зовсім розгублено:

— Зачекайте… Я нічого не знаю…

— Облиште, Баєв. Ця роль аж надто складна для вас. Краще скажіть, що ви робили зрання в кімнаті мерця.

— Зрання?.. В кімнаті мерця?..

— Так. І облиште цю манеру повторювати кожне запитання, як це роблять двієчники початкових класів, коли хочуть виграти час. Вас бачили. Є свідки. Отже, треба відповідати.

Чоловікові потрібна певна пауза, щоб оцінити ситуацію. Потім товсті щоки розтягуються:

— Я не був у кімнаті. Йшов на роботу й побачив, що двері в зимовий сад відчинені… А також двері в кімнату… Я здивувався, що Маринов порозчиняв скрізь двері в таку негоду… Зазирнув. Дивлюсь: спить. Я зачинив двері й пішов… Ось так.

— Він спав у досить незручній позі.

Касир трохи оговтався й став упевненіший. Він майже задоволений своєю вигадкою:

— Я не звернув уваги на його позу.

Не зводячи з нього очей, виймаю цигарку й закурюю.

— Мабуть, ви не звертали уваги й на симпатії з боку небіжчика до вашої дружини?

Баєв кидає на мене швидкий погляд, потім знову опускає очі. На його обличчі з'являється вираз, що віддалено скидається на зневажливу посмішку:

— Брехня й плітки. Маринов був бабій, це всім відомо, але він не переступав меж. Симпатії… Якщо говорити про симпатії, він більше симпатизував тій студентці.

— Але кажуть, що він виявляв велику увагу й до вашої дружини.

— Дурниці. Якийсь там дешевий подарунок, чи що…

— Наприклад?

— Звідки мені пам'ятати? Пара панчіх або комбінація…

— Чи не здається вам, — дружньо зауважую я, — що це дуже інтимні подарунки? Якщо хтось одягає на вас комбінацію, не виключено, що одного дня він забажає її зняти…

— На мене ніхто не вдягав комбінації, — сердито уриває мене Баєв.

— В цьому я вам цілком вірю. Припускаю навіть, що в комбінації ви б виглядали так, що чоловік захотів би не роздягати вас, а навпаки — прикрити ще чимось… Та зараз ідеться про вашу дружину.

— Облиште мою дружину, — рикає уже зовсім сердито касир. — Ви не знаєте ніякої міри.

— Згоден з вами, та є випадки, коли це необхідно. Наприклад, після історії, як ота, що тільки-но ви її так нахабно піднесли мені: зазирнув, зачинив двері, щоб сусід не застудився, й пішов собі геть… Або, як сказав би Цезар: прийшов, побачив і… пішов на роботу.

Баєв ніби лише тепер повністю розуміє, що його вигадка виявилася непереконливою. Огрядна постать знов перехиляється через перегородку:

— Я кажу вам святу правду… Якщо ви хочете довести, що я причетний до смерті Маринова…

— Чекайте, — заспокоюю його. — До цього ми ще не дійшли.