Читати книгу - "Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд"

Він не боявся, ні, просто ще не був готовий іти до них. Гірський кряж наче розділив його світ навпіл. Попереду було нове незвичне життя без людей. З іншого боку щось ніби манило його назад. Раптом він повернув голову, подивився позад себе на простір, залитий місячним світлом, і заскиглив. Цього разу Казан завив, як пес. Там лишилася його господиня. Він ніби й досі чув її голос, відчував дотик її м’якої руки. Йому ввижалися радісне обличчя й веселі очі, її сміх, що зробив його безжурним і щасливим. Вона гукала його через ліси, і він розривався між прагненням відповісти на це гукання і бажанням спуститися на рівнину. Бо там, поруч із жінкою, він бачив і чоловіків, що чекали його з кийками, виразно чув хльостання батогів і відчував жалючий біль від їхніх ударів.

Довгий час Казан залишався на вершині гірського хребта, що розділяв його світ. Зрештою, він повернувся й почав спускатися на рівнину.

Усю ту ніч він тримався неподалік зграї, що була на полюванні, та дуже близько не наближався. Це було й на краще, адже він, як і раніше, пахтів слідами від упряжі й людиною. Зграя роздерла б його на шматки. Найсильніший інстинкт жителів дикої природи — самозбереження. Мабуть, саме цей далекий відгомін диких предків і спонукав Казана раз у раз валятися в снігу, саме там, де слідів зграї було особливо багато.

Тієї ночі на березі озера вовча зграя вполювала оленя-карібу й бенкетувала мало не до світанку. Казан увесь час пересувався проти вітру. Запах крові й теплого м’яса лоскотав його ніздрі, а тонкий слух вловлював хрускіт кісток. Але інстинкт був сильнішим за спокусу.

І лише серед білого ранку, коли зграя розбрелася рівниною хто куди, пес, нікого не боячись, підійшов до місця дувану[5]. Там він не знайшов нічого, крім залитого кров’ю снігу вперемішку з кістками, нутрощами й рваними шматками шкіри. Та й цим він був задоволений. Цілий день він валявся в цьому місиві, утикаючись у нього носом і пропахуючись ним.

А вже другої ночі, коли знову зійшов місяць, а на небі висипали зорі, він, позбувшись усякого страху й нерішучості, оголосив новим товаришам із великої рівнини про свою присутність.

І цієї ночі та зграя вийшла на лови. Хоча хтозна, може, то була інша зграя, що, почавши полювання за кілька миль звідси на південь, загнала вáженку[6] на велике замерзле озеро. Ніч була дуже ясна, видно було, мов удень. З узлісся Казан спочатку побачив, як за третину милі від нього на озерний лід вискочила олениця. Потім він узрів зграю — десь із десяток вовків, — що фатальною підковою переслідувала зацьковану тварину. Два ватажки бігли майже біля самісінької жертви.

З різким вереском Казан вискочив із темряви. Він був саме на дорозі, якою тікала олениця, і блискавично кинувся на неї. За якихось двісті ярдів важенка його побачила й круто звернула праворуч, де її вже чекала роззявлена пащека одного з ватажків вовчої зграї. Казан одночасно з другим ватажком досяг жертви, залізною хваткою вчепившись зубами в її м’яке горло й повиснувши на ньому. Тим часом на оленицю навалилася хмара вовків. Тварина не витримала такого натиску й упала на Казана, чиї ікла глибоко вп’ялися в яремну вену жертви. Пес був притиснутий до землі, проте щелепу не розчіплював. Це була його перша велика здобич. Його кров кипіла вогнем, він гарчав крізь зціплені зуби.

І лиш коли важенка смикнулася востаннє, Казан вивільнився з-під її грудей і передніх ніг. Того дня він уполював зайця, тож голодним не був. Пес ліг на снігу й став чекати, доки ненажерлива зграя шматувала мертву оленицю. За деякий час він підійшов ближче, спробувавши протиснутися між двома вовками, але ті на таке ошкірилися, бувши незадоволеними цим вдиранням.

Тільки-но Казан відсахнувся, усе ще вагаючись, чи варто спілкуватися зі своїми дикими братами, як велика сіра постать вистрибнула зі зграї й посунула прямісінько до його горла. Казан заледве встиг підставити нападникові плече, а вже за мить обидвоє борсались у перевертах. Шум несподіваного бою відірвав зграю від бенкету. Протиборці тим часом уже були на ногах. Вони повільно ходили колом, вищиривши свої білі ікла й наїжачивши жовтуваті спини, а навколо бійців змикалося фатальне кільце вовків.

Казанові це була не первина: не раз і не двічі він сидів ось у такому колі, спостерігаючи, чим закінчиться бійка. Було й таке, що він сам ставав у коло до смертельного бою. Так-бо вирішували, хто сильніший, і їздові собаки. Якщо людина не втручалася кийком чи батогом, такі двобої неминуче закінчувалися смертю. Тільки один боєць міг зостатися живий. Бувало, помирали обоє. Але тут не було людини — лише смертельний заслін із білозубих демонів, готових стрибнути й порвати на шматки першого бійця, що опиниться горічерева. Казан був чужинець, та він ані на крихту не боявся тих, хто його оточив. Великий правічний закон зграї примусить їх бути справедливими.

Він мав на оці тільки великого сірого вожака, що кинув йому виклик. Супротивники й далі кружляли колом. Де ще хвильку тому чулося клацання щелеп, що рвали м’ясо, була тепер мертва тиша. Слабосилі безпорадні собаки півдня неодмінно б гаркали в такому разі, але Казан і вовк лишалися безмовними. Їхні вуха були підняті сторч, а не притиснуті назад, а густі хвости висіли вільно.

Несподівано вовк блискавично кинувся вперед. Його гострі щелепи клацнули. Звук був такий, наче зуби вдарились об сталь. Та нападник цілі не досяг, схибивши лише трошечки. Казан ухилився, і тієї ж миті його гострі, як ніж, зуби різонули вовчий бік.

Вони знову почали кружляти. Їхні очі все більше наливалися кров’ю, а губи були високо підняті. І тут стрибнув Казан, намагаючись смертельно вкусити свого супротивника за горло. Та й він промахнувся на дрібку. Вовк і собі ухилився й хапнув незахищений Казанів бік. Тієї ж миті по нозі собаки потекла кров, заливаючи червоним білий сніг. Пекучий біль у боці свідчив, що Казанів ворог був досвідченим у таких двобоях. Пес припав до снігу, витягнувши голову вперед і притиснувши горло до землі. Захистити горло й вижидати — такому виверту Казан навчився ще в щенячому віці.

Двічі вовк обійшов навколо Казана. Пес повільно повертався, упівока дивлячись на кривдника. Вовк стрибнув ще раз. Казан тим часом роззявив свою страшну пащу, бувши певен, що цього