Читати книгу - "Крок вікінга, Наталія Іванівна Околітенко"

Ось вам типова парочка. Жінка сидить, скромно тримаючи руки на колінах, і то час від часу зводить очі догори, наслідуючи образ діви Марії на старовинни фресках, то обкидає свого супутника кокетливими позирками, й похмурий вираз його обличчя аж ніяк її не бентежить. Зрозуміло: практична секретарочка взялася, одружити на собі майновитого патрона, попередньо розлучивши його з дружиною. Генний аналіз спадкового апарату дитини має неспростовно засвідчити батьківство; візит до уславленого генографа — остання спроба дійти згоди по-доброму, коли ж патрон і після цього опиратиметься, звернеться до преси. Має якусь причину триматись отак упевнено.

А ось ці молодята знічені й явно схвильовані — шукають один у одного підтримки. Кохаються, хочуть побратися, але у роду в котрогось із них — люди з патологічно важким характером, і конче треба з’ясувати, що це таке: наслідок неправильного виховання чи генетичні вади? І скільки шансів, що дитина, котра з’явиться ла світ, буде спокійна й лагідна?

Далі — саме чоловіцтво: поважне, з гордо зведеними головами, з тим глибокодумним виразом обличчя, яке Мак-Грегорі мав за ознаку вродженої дурості. Може, тому, що нею відзначається більшість його клієнтів? їм, бачте, завжди кортить знати, хто саме з двох чи трьох синів перебрав від батькя найбільше спадкових ознак, а відтак — до кого з них належить ставитися лагідніше й кому по смерті заповісти своє діло чи основний капітал. «Роддї поки що у мене шалапутний, але точнісінько таким і я був у його роки, та потім прийшов до розуму і досягнув усього, чого може досягнути серйозний чоловік. О, можете не сумніватися, тепер я шанована людина… Та, розумієте, молодший брат моєї дружини теж шалапут, але я певен, що він не візьметься за розум, бо там і братись ні за що, бо родичі моєї любої дружиноньки, між нами кажучи, всі безнадійні телепні, з них жоден не схожий на тих достойних громадян, якими може пишатися наш рід… Тепер ви уявляєте, чим я ризикую? Тому я й хочу знати, від кого це в мого Родді шалапутність? Коли від мене, то це прекрасно, він неодмінно переказиться і стане мудрим та поміркованим, як я. Ну, а коли від поріддя моєї жіночки, типовим представником якого є її молодший брат, — тоді… Не можу я робити спадкоємцем людину, котра несе в собі чужі спадкові ознаки, хоча й народилася від мене… Я маю напевне знати, що мені робити: коли мій син — насправді не мій син, тобто я хочу сказати, що він, звичайно, мій син насправді, а проте… О, господи, я геть заплутався, я сподіваюсь… ви зрозуміли мене? До речі, ви б не могли дібрати серед кількох залицяльників моєї дочки — вона в мене красуня! — такого, щоб його гени були такі, як у мене. Звичайно, не достеменно такі, це неможливо, але — практичність, діловитість, здоровий глузд… Я сподіваюсь, вас не дивує моє прохання?»

Мак-Грегорі давно нічому не дивувався. Не дивувався, коли вже літній чоловік приносив пасмо ьолосся й казав: «Будь ласка, перевірте, чи справді молодший хлопчик — мій син, бо, знаєте, у нас в роду всі мають нахил до математики, а цей ну як здурів — стоїть і стоїть на голові щоранку, і я не можу вибити з нього цю бридку звичку. Ще, може статися, подасться у хіппі чи йоги, а в нашому роду такого не траплялось…» Не дивувався, коли розцяцькована пані щебетала: «Ах, лікарю, мені так подобається святий Себастьян з картини Тіціана… як вплинути на гени мого чоловіка, щоб наш син був схожий на цього святого?»

…Мак-Грегорі вимкнув відеофон і розгорнув книгу обліку. У нього в запасі хвилин із десять.

Таки ж варто було перекваліфіковуватися з графолога-криміналіста в генографа, аби перед тобою сповна відкрився зворотний бік яскравої медалі, якою здавна зачаровується людство: продовження себе самого в дітях, життя для тих дітей, жертовність, самозречення. Яке там самозречення! У дітях здебільшого люблять самого себе, точніше, своє уявлення про себе, й звідси смиренне — треба ж віддати данину скромності! — «наші нащадки мають бути кращими за нас». Продовжити себе! Продовжити себе і тільки себе!

Закинути частину власного «я» у майбутнє й бодай у такий спосіб втамувати тугу по неможливому — безсмертю; нічого не може бути дорожчим від безсмертя, тому й наші діти такі нам дорогі. Принаймні доки підростають, доки підкорені нашій волі, доки дарують ілюзії, що стануть колись достеменно такими, як ми. А ми ж які — справді прекрасні? Оце вже не суттєво, в кожному разі для клієнтів Мак-Грегорі. Немічні й слабкодухі, з великими лисинами й ще більшим самолюбством, коротконогі й з куцим розумом — такі ми й любі собі, такими хочемо бачити своїх дітей і задля цього зрікаємося своїх вигод та спокою. Коли ж діти не справджують наших надій, коли несуть у собі не нашу комбінацію генів, а а щось чуже й незрозуміле — новий візерунок у вічку калейдоскопа, третій колір, що підступно утворився з мішанини двох, тоді…

Не перебільшуйте, шановний Мак-Грегорі, й не впадайте в професійну мізантропію: батьки не прагнуть передати дітям свої вади, бо це зменшує шанси нащадків щасливо конкурувати з іншими… Авжеж що не прагнуть, таж ці вади треба усвідомити в собі самому, хоч трохи китично до себе ставлячись. Тим часом чим людина Примітивніша, тим менше вона до цього схильна, тим вимогливіше звучить у ній оте саме «Продовжити себе!», тим більше пихи приносить відчуття, що ти єси на цій землі й несеш у собі відбитки поколінь, які лишилися позаду, та пунктирне окреслення тих, які попереду. Пишатись можна всім — хоч би вирячкуватими очима чи гачкуватим носом, — аби лиш це була родова ознака; пишатися можна навіть звичкою їсти суп із солоним огірком, якщо цим відзначався прадід, котрий чистив улюбленого коня маркграфа, — а сина зневажати за те, що той терпіти не може солоних огірків. Граф Шрузбері хвалився шістьма пальцями на нозі — потворністю, яку врочисто пронесли крізь п’ять століть його славетні попередники. Славетні — чим? Чи не отими шістьма пальцями, що неспростовно свідчили про чистоту крові? Тьху!

Мак-Грегорі випив води й трохи посидів, тамуючи напад роздратування, вкрай недоречний на початку робочого дня. Попросив лаборантку, щоб