Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

багато людей в світовій історії пам’ятали, хто вони й звідки? Коли щастило бодай на якусь мить розірвати запону нав’язаної личини — Світ отримував іскри осяянь, нові учення, хвилюючі заклики до інших, небувалих, станів буття.

Але ми ще повернемося до цієї суперхимерної думки про Правічну Казку, полоненими і учасниками якої ми є... А тим часом відзначимо: коли дитя потрапляє до вовків, воно виховується як вовченя (згадаймо хоча б дівчинку Камалу, про яку повідомляли індійські та світові джерела інформації). Вона так і не змогла повністю стати людиною, коли повернулася до людей. А якби дитя потрапило до надлюдей ? До богоподібних істот?

Я певен, що людина в суті своїй — Зерно Універсуму, Всесвіту, ембріон необмежених можливостей. Навіть прагматики вчені дивуються колосальним резервам людського ума і чуттів, сили й здібностей. І це — в лабіринтних умовах Землі. Поміж тюремної програми віків. А якби поставити серію безстрашних експериментів по відкриттю можливостей Всеохопного Коду? Якби сміливо ринутися на стежку Імпровізації?!

А втім, я поспішаю, обганяючи події...

Немовля ще лише в колисці, воно смокче або кричить, плямкає губами під завивання хурделиці, під колискову пісню матері. В підсвідомість, в тріпотливу тканину нервової структури струм-ляться джерелом хвильки програмування, жадібно заповнюють сховища глибинних структур. Пісні, слова, барви світу, тьохкання соловейка, каркання ворони, голоси звірів та гомони незбагненного ще побуту, настрої батьків, температурні коливання, доторк речей або ласкавих рук матері, жорстких предметів чи сонячних променів — це вже перші цеглинки грядущої темниці. Як глибоко вони замуровують Першосутність — хто скаже? Де, в яких глибинах заховане Вогняне Зерно Першосубстанції, котре одне лише може стати ниткою Аріадни?

Всесвіт для немовляти — калейдоскоп Вогню. Вібрує дивне марево, несе на розмаїтих хвилях душу в незбагненні обрії. Лункі голоси, доторки, химерні маніпуляції. Субстанція життя підкоряється тискові, глина буття набуває форми, потрібної «людству».

— Ма-ма!

— Ма-ма...

— Ба-ба!

— Ба-ба...

— Ка-ка!

— Ка-ка...

— Ця-ця!

— Ця-ця...

Певні символи відчуттів, ніби муштрування звірів у цирку: удар або нагорода! Погано — добре, приємно — неприємно, біль — насолода! Не Істина, а жалюгідні перегони до «мети» між примітивними полюсами «зла» й «добра».

Чи винні батьки? Чи можуть вони «зупинитися»? І не лише вони, а школа, держава, суспільство, групи, партії, ідеології, церкви, секти, тварини, планети, зірки? Де «кінець» відьминої казки, запущеної з правіку? Чи це одвічний біг детермінованих явищ, і нічого потикатися в лавину «законів», що несуть буття в невідомість?

А якщо зупинитися, то куди йти? І що таке правдиве буття, що таке Істина? Що таке йти «туди, куди треба»? І чому людство нічого не навчилося за мільярдоліття, адже досвіду — хоч відбавляй! Чому кожна душа починає практично з нуля? Чому всі «вартості», «цінності» людей згодом викликають байдужість і нудоту, якщо вони визначаються як критерії краси, ідеалу, законності, обов’язковості?

Невеликий ухил убік — і цілий потік роздумів! Так — завжди. У кожного. Тільки ми не помічаємо або стараємося не помітити сутності мислення. Це — хаотичні уривки образів, уявлень, прагнень, думок, інформаційних Ідеограм — прочитаних, побачених, почутих. Як звести все це ментальне сміття в струнке Ціле? Чи, може, це немислиме завдання? Тому що для Цілого навіщо міркування, мислі, запитання? Воно — все. Все — в ньому. Отже, хай потік несе нас до Цілого крізь нагромадження розірваного світу, а наша справа — пробувати синтезувати з цих уривків псевдореальності Об’єднуючу Думку, яка допомогла б вернутися кожному до самого себе...

Ніхто ні в чому не винен! Бо відсутній Суддя. Відсутній і злочинець. Згодом дитина збагне, що нема й закону. Але це — далеко попереду.

...А тепер — пустельні херсонські степи. В дощові літа вони дають казкові врожаї. В засушливі — подібні до інопланетних краєвидів. Я запам’ятав безкінечні степові путівці, потріскані від літньої спеки, пожовклі вмираючі трави, тріскаючу шкуринку під колесами батьківського велосипеда.

— Дібдяй! — вимогливо кричу я високому, широкоплечому чоловікові з добрими очима. Це означає: покатай! Батько завжди виконує моє прохання-наказ, — мені гарно, затишно на рамі між його сильними вузлуватими руками. Вітер, хвилі сріблястої тирси-ковили, курява над полями, вібруючий диск сонця в небі.

Хати не пам’ятаю. Лише сині-сині очі матері. І пісні — сумовиті, дивні, немислимо глибокі, бо несли вони в собі не лише мелодійність та серйозний текст, але й щось таке поза межами будь-якого смислу, змісту.

Як потрапили батьки сюди, в ці південні степи? Я пізніше почув непросту історію...

* * *
Пливе у небі крилате насіння... Для чого воно? Куди? В зернятку воля всього покоління - Лети, поспішай, іди!
Навіщо? Не треба, не слід питати, Ти — лише вісник Життя! Впадеш на землю — мусиш зростати, Інакше доля — гниття.
І хай морози, і хай негода - Свій не зганьби заповіт! Для тебе буде одна нагорода - Ще небувалий світ.

Мати й батько народилися в селі Кілові, над Дніпром. На Правобережжі, на протилежному боці, розкинулося село Трипілля, поряд — Халеп’я, трохи нижче — Витачів, Стайки, Гребені. Історичні назви, повиті імлою віків.

Материн батько — дід Василь — служив у військово-морському флоті царської Росії мічманом. Ще й досі збереглася пожовкла фотографія: красивий русявий велетень у мундирі сидить на стільці, гримаючи на колінах кучеряве немовля. То — моя майбутня матінка. Поряд стоїть миловидна молода жінка в довгій сукні (тепер такі називають — максі). То моя бабуся Гапка (Агафія).

Василь