Читати книгу - "Води слонам"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Камель напружується. Легенько качається на кривих ногах, через це лампа кидає тремтливі відблиски.
– Щось натворив, малий? Ти на втіках?
– Ні, нічого такого.
Він знову мружиться, довше, ніж до цього, тоді киває.
– Ну, то й добре. Тоді це не моє діло, що та як. Куди їдеш?
– Не знаю.
– У тебе нема роботи?
– Так точно. Думаю, немає.
– Тут нічого соромитися. Що вмієш робити?
– Та все, що завгодно.
Ґрейді підходить і передає глечик Камелю. Той витирає його вінця рукавом і протягує мені.
– Тримай, випий.
Я взагалі-то пив міцний алкоголь, але самогон – це зовсім інший звір. Це пійло випалює груди й голову. Я різко вдихаю і намагаюся стримати сльози, дивлюся Камелю просто в очі попри те, що в мене, напевно, зараз попеліють легені.
Камель спостерігає і повільно киває.
– Ми зупиняємося в Ютіці зранку. Поведу тебе до дядька Ала.
– До кого? Навіщо?
– Ну знаєш, Алан Банкел, великий конферансьє. Бог і повелитель відомих і невідомих світів.
Напевно, я виглядаю враженим, бо Камель беззубо хихикає.
– Малий, ти не міг не помітити.
– Помітити що?
– Йой, хлопці,– гукає він до інших. – Він справді не знає!
Ґрейді та Білл осміхаються. Тільки Чорному все одно – він сердито дивиться і натягує капелюха нижче на лоба.
Камель обертається до мене, прокашлюється і говорить повільно, смакуючи кожне слово:
– Ти не просто заскочив на потяг, малий. Ти насправді застрибнув у летючу ескадрилью{3} «Найвидовищнішого шоу братів Бензіні».
– Яку ескадрилью? – перепитую я.
Камель регочеться так сильно, що аж згинається.
– Боже, це так чудово. Прекрасно, справді,– каже він, фиркаючи і витираючи сльози з очей. – Господи, малий, ти закинув свою дупу на цирковий потяг.
Я тупо кліпаю.
– Ось тут – велике шатро, – продовжує Камель і показує рукою з лампою на купи полотна. – Один із фургонів з полотном добряче поламався, тому вони всі тут. Якраз є на чому поспати. Ми ще кілька годин будемо їхати. Не лягай близько до дверей, от і все. Іноді потяг дуже різко повертає.
Прокидаюся від протяжного скреготу гальм. Я добряче відсунувся по полотну від місця, на якому заснув, тому не можу зорієнтуватися. Кілька секунд намагаюся зрозуміти, де я.
Потяг здригається, зупиняється і зітхає. Чорний, Білл і Ґрейді стають на ноги й безмовно вислизають у двері. Камель підкульгує до мене. Нахиляється, штурхає і каже:
– Вставай, малий. Треба забратися звідси, поки не прийшли майстри шатра. Я піду й постараюся влаштувати тобі зустріч із Диким Джо цього ранку.
– Диким Джо? – питаю я, сідаючи.
У мене сверблять гомілки, шия болить, наче мене всю ніч лупили.
– Це головний по конях. Тих, що багаж тягають, звісно ж, – пояснює Камель. – Август не підпускає нікого й близько до тварин, що виступають. Хоча, найвірогідніше, це Марлена не підпускає його, різниця невелика. Вона й тебе до них не пустить. А з Диким Джо принаймні маєш шанс. У нас були часи не дуже, погані прибутки. У нього кілька людей пішло, стомилися від того, що мало платять, і звалили. Тому в нього нестача робочих рук.
– А чому його звуть Дикий Джо?
– Точно не знаю. – Камель пхає пальця в вухо й вивчає витягнуте. – Думаю, він був у великому шатрі якийсь час, але точно не знаю. Не раджу й тобі цікавитися. – Він витирає палець об штани й повільно йде до виходу.
– Гей, пішли! – гукає Камель мені, обертаючись. – У нас не так багато часу! – Тоді присідає й обережно зіслизає вниз на гравій.
Я востаннє енергійно розтираю гомілки, зав’язую шнурки й іду за Камелем.
Ми зупинилися біля великої зеленої галявини. За нею розкидані цегляні будиночки, освітлені ззаду передсвітанковими променями. Сотні брудних неголених чоловіків висипали з потяга й оточили галявину, наче мурахи цукерку, лаються і курять. Пандуси й дошки для спусків гупають об землю, запряжки з шести й восьми коней з’являються нізвідки й розходяться по грязюці. Кінь за конем, з обрізаними хвостами, першерони{4} сходять пандусами, фиркають і зітхають, уже в збруї. Чоловіки з боків тримають хиткі двері, спостерігаючи, щоб тварини не підійшли надто близько до краю.
Група чоловіків з опущеними головами марширує в наш бік.
– Добрий ранок, Камелю, – каже головний, проходячи повз нас і застрибуючи у вагон.
Інші залазять за ним, стають навколо сувою полотна й важко кидають його до виходу, крекчучи від напруги. Він пролітає десь півметра й приземляється в хмарі пилюки.
– Добрий ранок, Вілле, – відповідає Камель. – Не знайдеш цигарку для старого?
– Звісно.
Чоловік випрямляється й лапає кишені сорочки, засовує руку в одну й витягує зігнуту сигарету.
– Це «Булл Дарем». – Він нахиляється і простягує її.– Вибач.
– Самокрутка теж цигарка, – відказує Камель. – Спасибі, Вілле. Буду винен.
Вілл тикає на мене великим пальцем.
– Це хто?
– Свято на нашій вулиці. Звуть Джейкоб Дженковскі.
Вілл дивиться на мене, тоді обертається і плює вниз за двері.
– Новенький?
– Зовсім новенький.
– Уже влаштував його?
– Ніт.
– Що ж, тоді щасти з цим. – Вілл козиряє мені й додає: – Не спи надто міцно, малий. Якщо ти розумієш, про що я. – І зникає в глибині вагона.
– А що це значить? – питаю я, але Камель уже відійшов. Я бігцем наздоганяю його.
Навколо брудних чоловіків тепер сотні коней. На перший погляд, це повний хаос, але поки Камель запалює сигарету, кілька дюжин команд із запряженими кіньми йдуть уздовж платформ і тягнуть фургони до пандусів. Тільки-но колеса фургонів врізаються у нахилені дерев’яні спуски, чоловік, що вів запряжку, відскакує зі шляху. Теж непогано. Завантажені фургони виїжджають під власною вагою по спусках і проїжджають кілька метрів уперед.
У ранковому світлі я бачу те, що не помітив уночі,– фургони пофарбовані червоним із золотими обводами чортовими колесами, на кожному розкішний напис «НАЙВИДОВИЩНІШЕ ШОУ БРАТІВ БЕНЗІНІ». Фургони розподілені по запряжках, і першерони напружуються в збруї й розвозять важкі багажі по галявині.
– Обережно, – каже Камель, хапає мене за руку й притягує до себе.
Іншою рукою він тримає свій капелюх, погнуту сигарету стискає зубами.
Три вершники галопом несуться повз нас. Вони повертають в різні сторони, перетинають галявину, оглядають периметр, тоді ще раз пробігають колом. Той, що попереду, крутить головою в різні боки, уважно вивчаючи поверхню галявини. Він тримає поводи в одній руці, іншою витягує дротики з прапорцями зі шкіряного мішечка й кидає їх у землю.
– Що він робить? – питаю я.
– Позначає місця для шатер, – відповідає Камель.
Тоді підходить до вагона для худоби й гукає:
– Джо! Агов, Джо!
З отвору дверей визирає голова.
– Я тут тобі привів працівника. Новісінького. Пригодиться?
Чоловік виступає на пандус, посуває вище на лоба пом’ятий капелюх, уважно вивчає мене, тоді спльовує кульку темно-коричневого тютюну й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Води слонам», після закриття браузера.