Читати книгу - "Космiчний Гольфстрiм, Василь Павлович Бережний"

Теплиця вiйнула на нього розiмлiлим повiтрям, аж запаморочилася голова. Одразу згадав свiй ботанiчний унiкум, i хвиля злостi почала пiдступати до горла.

Цiєї митi побачив Еолу. Вона повiльно, ледве переставляючи ноги, йшла помiж гратчастими перегородками йому навстрiч. Iшла, як у маревi, схожа на якесь видиво.

Алк зупинився, протер очi, - видиво не зникало. Вона... О сили космосу, як вiн марив нею i як не хотiв, як боявся побачити зараз! Якусь мить боровся з собою: чи не втекти? Та одразу ж угамувався: це було б смiшно. Хлоп'яцтво!

Еола наближалась не поспiшаючи, нiби на прогулянковiй палубi, а вiн стояв зiщулений, знiчений, готовий провалитися крiзь сталеву обшивку корабля. Нiжив очима її тонкий стан, милувався нею i водночас потерпав зi страху: яку владу має над ним оця тендiтна жiнка! Та скажи вона, щоб вiн сам викинувся за борт - не завагався б нi на мить. Але вона ж не знає, мабуть, i не пiдозрює про свiй вплив, про владу своєї вроди. Певне, той Нескуба нiколи не кохав її так... Згадка про капiтана одразу протверезила Алка. Вiдчуття провини перед цiєю жiнкою вмить зникло. Подумки дорiкнув себе: розкис, готовий впасти на колiна...

Обiзвався перший:

- Може, вас цiкавить моя унiкальна квiтка? На жаль, її бiологiчний годинник майже...

- Нi, - заперечила Еола. Ледь помiтний iронiчний усмiх пробiг по її рожевих губах. - Я хотiла подивитися на вас.

Так i сказала - подивитись, а не побачити.

- Ну, що ж, ось я перед вами, - Алк переступив з ноги на ногу.

Еола пильно поглянула йому в вiчi. Потiм обiйшла збоку i, вже виходячи, сказала з притиском на першому словi:

- Такого я вiд вас не чекала.

Алка нiби вдарило струмом - хитнувся, замахав руками, поривався побiгти за нею, щоб довести свою правоту, виправдатись. Вiн же чесно, принципово... Е, та хiба її переконаєш?

Знесилено опустивши плечi, почовгав до своєї спальнi - невеликого куба, що притулився неподалiк вiд входу в оранжерею.

У лiжку трохи заспокоївся: минув такий важкий, нервовий день.

4

Гордiй Нескуба пiсля чергування поспiшливо замкнувся у своїй каютi, неначе хотiв якнайшвидше втекти, сховатися вiд когось.

Настрiй був "нiякий" - сiрий, як осiння мжичка на Ризькому узбережжi, нудотний, як пюре з хлорели. В такi хвилини не знаєш, де себе подiти, - i до людей не хочеться, i без них тоскно. Еола теж не всидить на мiсцi. Куди це вона подалась?

Атмосфера на кораблi похмура, бiльшiсть його iнтернацiонального екiпажу занепала духом, лише кiлька ентузiастiв працюють так, наче нiчого й не сталося. Але то фанатики... А як вiн сам, капiтан? Чи не вичерпав своїх моральних сил? Ще чого не вистачало! Та нi за яких обставин...

Повернув крiсло до iлюмiнатора, одразу в очах йому вiдбилася безмiрна глибочiнь космосу. Довго дивився у темно-фiолетовий простiр, але заспокоєння не приходило. А ранiше споглядання космiчних глибин стишувало тривогу, непомiтно улагiднювало душу, i тодi з'являлося вiдчуття гармонiї мiж тобою i Всесвiтом, радiсне вiдчуття здоров'я, енергiї, коли серце б'ється в ритмi космосу. Ритм, злагода... Зараз цього в багатьох нема... Майже третина екiпажу захворiла, i психолог має рацiю, твердячи, що це викликано страхом невiдворотної катастрофи, неминучої смертi...

Згадавши психолога, Нескуба простяг руку до комунiкатора i набрав його номер. Психолог увiмкнувся, не встаючи з лiжка.

- Занедужав? - стурбовано спитав Нескуба.

- Та нi, просто... мiркую.

- I що, в горизонтальному положеннi з'являються цiкавiшi думки?

Iлвала нарештi пiдвiвся i окинув капiтана уважним вивчаючим поглядом. Сказав спроквола:

- Буває... зрiдка.

- А як шаховi настрої?

Психолог здивовано спитав:

- Ти хочеш зiграти?

- Заходь, позмагаємось, - усмiхнувся Нескуба. - Щоб мозок не дрiмав.

Ще донедавна шахове життя на "Вiкiнгу" вирувало. Шахiстами стали усi поголовно, навiть тi, що до польоту не знали, як ходить пiшак. Провадились турнiри - жiночi, чоловiчi, на командну i особисту першiсть, на кубок i т. д. Щорiчно вiдбувався чемпiонат корабля, i шахове мистецтво збагачувалось новими вiдкриттями. Цього року до фiналу особистої першостi вийшли Нескуба i Алк, та про матч мiж ними зараз нiхто й не помишляв.

Розставляючи магнiтнi фiгури, Iлвала думав: "Невже вiн збирається провести матч, незважаючи... Оце характер! Чи знає вiн, до якого змагання готується Алк? Певне, нi. Видно по настрою. Може, сказати? Неприємно..."

- Ну, що ж, почнемо, - обiзвався психолог, пересуваючи на два поля ферзевого пiшака.

Грали довго, уперто. I хоч як психолог намагався "мобiлiзуватись", з п'яти партiй вiн не змiг виграти жодної, одна тiльки була нiчия.

Гра так захопила їх, що вони забули геть-чисто все: i тяжiння, яке дужчало з кожним днем, i чорну дiрку космосу, i ситуацiю на борту. Реальнiсть заволодiла свiдомiстю, як тiльки вони виринули iз шахових глибин.

- От ви, психологи, вважаєте, що страх смертi пригнiчує нервову систему, ослаблюючи цим органiзм,- сказав капiтан, дивлячись в iлюмiнатор. А що ж таке смерть? Ти скажеш, що це фiнiш, крайня межа всякого життя, ендшпiль, в якому природа обов'язково завдасть нам поразки.

- Скажу, - скинув бровами Iлвала.

- Усе це так, - глибоко зiтхнув Нескуба. - Чому ж ранiше ми про неї зовсiм не думали?

- Це природно, що психiчно здорова молода людина не думає про смерть, забуває про неї, - вiдповiв Iлвала. - Та й навiщо обмiрковувати те, що не стоїть на порядку денному? Тодi здається, що смертi взагалi немає, що життя триватиме нескiнченно довго. Бо як це так: ось я живу, думаю, i раптом усе це обiрветься? Свiдомiсть теж має суперечливу природу.

- Ну, гаразд, - мiркував капiтан, - а от ми, люди зрiлi, ми ж усвiдомлюємо свою смертнiсть? Ми ж добре знаємо, що так чи iнакше, а кiнець дивовижної вистави настане, природа перед кожним опустить завiсу. Чому ж з'являється страх?

- Це iнстинкт самозбереження. Спонука до пошукiв порятунку.

- Мобiлiзацiя сил? - капiтан перевiв погляд з чорного овалу iлюмiнатора на психологове обличчя.

- Якщо хочеш -так. - Iлвала кивнув головою, при цьому брови його пiднялись i опустились. - Iнстинкт самозбереження - то великий органiзатор i