Читати книгу - "Петро Дорошенко"

благословляє принциповий противник і католиків, і москов ського кліру київський православний митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський. У боротьбу включається Запорозьке низове козацтво на чолі з непогамовним Іваном Сірком, супроти «ляхів» воюють загони Степана Сулими, а також, перейшовши Дніпро, війська Івана Брюховецького, який відчув свою міць. Нареш ті, б’ється з поляками і простий український народ, що не забув реалій середини сторіччя. У цій ситуації старшина Тетері діє досить пасивно. Це повною мірою стосується і Петра Дорошенка, який, очевидно, не збирався ні очолювати антипольський рух, ані підтримувати всіма силами своїх високопоставлених патронів – Тетерю і Яна ІІ Казимира.

Хапаючись за владу, Павло Тетеря виявляв надзвичайну жорстокість, караючи вогнем і мечем непокірні села й міста. Не краще діяли і поляки. Виговського було схоплено і страчено 16 березня 1664 року. У своїй книзі «Українська національна революція XVII ст.» історики В. Смолій і В. Степанков пишуть: «Пройшовши тернистий шлях «блудного сина» ідеї державної самостійності України, він саме тепер цілком сприйняв цю ідею розумом і серцем і свідомо поклав на вівтар її реалізації власне життя». Зберігся цікавий лист на адресу вального сейму (парламенту) Речі Посполитої, який склали впливові старшини Тетері Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, Тимофій Носач, Павло Яненко-Хмельницький, Остап Гоголь і Самійло Зарудний. У ньому автори доводять, що провина Івана Виговського дуже перебільшена – колишній гетьман, звичайно, підтримував зі змовниками «ганебні зв’язки», але обвинувачення його в керівництві масштабним повстанням – явна обмова, справа рук польського шляхтича Маховського. (Пізніше Дорошенко випаде нагода помститися кривдникові Виговського, про що ми розповімо в іншому розділі.) Так Петро Дорофійович намагався пом’якшити удар, що його завдавали поляки по видатних представниках українського політикуму.

Троє інших учасників описаного руху – Ю. Хмельницький, Й. Тукальський і Г. Гуляницький – у 1664 році були арештовані і переправлені до Марієнбурзької фортеці-в’язниці в дельті Вісли[14]. Їм судилося пробути там зо два роки. Коли повстанці залишать стіни негостинного замку, Правобережжям правитиме вже Петро Дорошенко.

Із самого початку походу Яна ІІ Казимира на Лівобережжя на бік Брюховецького перейшов Іван Сірко, який був тоді кошовим отаманом січовиків. Свого роду «лицар удачі» тієї епохи змінив за роки Руїни чимало посад, був вінницьким полковником, претендував на посаду харківського, віддавав перевагу то одному, то іншому учаснику загальної громадянської війни. Незмінними залишалися ставка на низове козацтво і ненависть до татар – за кого б вони не воювали. У 1664-му вони воювали на боці поляків і Тетері. Довідавшись про перехід поляків на лівий берег Дніпра, Сірко негайно послав на допомогу Брюховецькому частину запорожців на чолі з полковником Чугуєм. А сам з рештою війська пішов за Буг, щоб відтягти на себе татар. Біля Бендер запорожці зруйнували чимало татарських сіл, потім заглибилися на територію Правобережжя, звідки почали виганяти поляків, долучившись таким чином до згадуваного повстання. Сіркові козаки звільнили від польських гарнізонів Брацлав, Кальник, Могилів-Подільський, Рашків, Умань, Смілу.

Тим часом Брюховецький дійшов уже до Чигирина, який обороняв ще один польський гарнізон. Лівобережному гетьманові не поталанило, оскільки на допомогу землякам поспішило військо С. Чарнецького. Зі свого боку, до Брюховецького швидко поспішав на підмогу Сірко. Чарнецький устиг відігнати гетьмана від правобережної столиці (Брюховецький відступив у Черкаси) і виступити назустріч запорожцям. Поблизу міста Бужина між поляками і січовиками відбувся кровопролитний бій. Сили були нерівні, Сірко зазнав поразки, але зміг пробитися з частиною сил через військо противника і кинутися в Черкаси до Івана Брюховецького. Чарнецький же, переслідуючи козаків, вирішив заглянути на батьківщину великого Богдана, у Суботів, де наказав викинути з могил останки вождя визвольної війни та його сина Тимофія. Це сталося на Великдень 1664 року[15]. На цьому історія взаємостосунків польського полководця і кошового отамана не закінчилася. Того ж року Чарнецький, не добившись успіху під Черкасами, шукав щастя знов-таки проти Сірка під Смілою. Отаманові й цього разу вдалося обдурити противника, та ще й захопити при цьому обоз союзників поляків – татар. Потім була успішна для Сірка битва проти поляків поблизу Корсуня. Зрештою, вже Чарнецький змушений був відступити. Його було вбито наприкінці 1664 року в Ставищі.

У якийсь момент кошовий отаман діяв разом з козаком Сулимою. Доля останнього склалася менш щасливо. Сулима потрапив у полон, зазнав катувань. Під документами слідства в його справі, що велося в серпні під Ставищем, стоїть підпис і Петра Дорошенка.

Боротьба з усіма одночасно за явного несхвалення населення була вже не під силу Павлові Тетері. З Чигирина він спочатку подався до Брацлава, а звідти, прихопивши із собою важливі документи (польські «привілеї», що надавалися гетьману), гетьманські клейноди і значну частину скарбниці[16], у червні 1665 року втік до Польщі. Останні бої війська польського ставленика вели з брацлавським полковником В. Дрозденком і зазнали в них цілковитої поразки. Тетеря розраховував повернутися, але поляки, певно, були розчаровані в ньому, і в них з’явилися нові фаворити. Тому з Польщі колишній гетьман переїхав до Османської імперії. Стамбул частенько вдавався до подібного «збирання» в себе можливих претендентів на який-небудь престол. Ймовірно, що й Тетеря посідав якесь місце в їхніх планах на майбутнє. От тільки ці плани не збігалися з інтересами Варшави, і екс-власник правобережної булави, якого проклинали за дружбу з поляками, був отруєний польським же агентом у 1671 році.

Еміграція Тетері не означала автоматичного припинення воєнних дій на правому березі Дніпра. Якийсь час продовжував свої операції Брюховецький. Так, у 1665 році він вів бої за Білу Церкву, зайняту польським гарнізоном. Врешті-решт, козаки Брюховецького, втомившись від тривалої війни, збунтувалися і розійшлися по домівках. Зважаючи на появу на Правобережжі нової серйозної сили, про яку буде сказано трохи нижче, лівобережний гетьман мусив повернутися за Дніпро.

Головним питанням, що стояло перед правобережним козацтвом улітку 1665 року, було, зрозуміло, питання про заміщення вакантної посади гетьмана, тісно пов’язане із проблемою вибору зовнішньополітичного орієнтира. Віддаватися Брюховецькому, а разом з ним обов’язково і Москві, хотіли