Читати книгу - "Самотність у Мережі"

Наприклад, дав мені за ті 88 днів і 16 годин понад 50 пурпурових троянд. Бо я найбільше люблю пурпурові троянди. Останню дав мені о тій останній, 16 годині. Перед самим відльотом, на летовищі в Дубліні. Знаєш, коли я поверталася з того летовища, мені здавалося, що ця троянда – найважливіша річ, яку до цього часу хто-небудь дав мені в моєму житті.

Він був моїм коханцем і водночас найкращою приятелькою. Таке щось трапляється лише у фільмах, і лише в тих з Каліфорнії. Зі мною насправді трапилося в дощовому Дубліні. Він давав мені це все і нічого не хотів натомість. Абсолютно нічого. Жодних запевнень, жодних обіцянок, жодних присяг, що «лише він і ніколи ніхто інший». Просто нічого. Це була та його єдина, бридка риса. Для жінки не може бути більшого страждання, ніж чоловік, який такий добрий, такий вірний, так любить, такий неповторний і не очікує жодних обіцянок. Просто він є і дає їй певність, що буде навічно. Ти лише боїшся, що та вічність – без усіх стандартних обіцянок – буде короткою.

Моя вічність тривала 88 днів і 16 годин.

О 17 годині 89-го дня я почала чекати на нього. Вже там на летовищі. Від воріт терміналу він від’їхав автобусом. Він поволі піднявся сходами, які вели до літака, і на самій горі, вже перед входом, повернувся в напрямку оглядової тераси, на якій я стояла, – він знав, що я там стою, – і поклав праву руку зліва на своїх грудях. Стояв так мить і дивився туди, де я була. Потім зник у літаку.

Більше я його не бачила.

Перші три дні голодування це ніщо порівняно з тим, що я пережила в перші три місяці після його від’їзду. Він не написав. Не телефонував. Я знала, що літак прибув до Варшави, бо після його тижневої мовчанки телефонувала до офісу LOT ’у в Лондоні, щоб переконатися.

Він просто поклав руку собі на серце і зник з мого життя.

Я страждала як дитина, яку віддали на тиждень до дитячого будинку, а потім забули забрати. Сумувала. Неймовірно. Кохаючи його, я не змогла бажати йому чогось поганого і ще більше страждала. За деякий час, з помсти, я перестала слухати Шопена. Потім, з помсти, викинула платівки всіх опер, які ми разом слухали. Потім, з помсти, зненавиділа усіх поляків. Крім одного. Його. Бо так я, щиро кажучи, не здатна мстити.

Потім мій батько покинув мою маму. Я мусила перервати на півроку навчання і з Дубліна повернутися на Острів, щоб їй допомагати. Це найбільше допомогло мені самій. На Острові все просто. Острів повертає речам відповідні пропорції. Коли йдеш на кліф, який був там уже 8 тисяч років тому, то багато справ, про які люди турбуються, бо вони для них такі важливі, втрачає своє значення.

Через шість місяців після його від’їзду, перед самим Різдвом, мені на Острів переслали пакет листів, писаних на дублінську адресу. Серед них я знайшла картку від Елйота. Ту одну-однісіньку упродовж 12-ти років. На бридкому папері якогось готелю в Сан-Дієґо він написав:

Єдине, що я міг зробити, щоб витримати цю розлуку, це повністю зникнути з твого світу. Ти б не була щасливою тут зі мною. Я б не був щасливим там.

Ми – з поділеного світу.

Я навіть не прошу, щоб Ти мені вибачила. Те, що я зробив, не можна вибачити. Це можна лише забути.

Забудь.

Якуб

P. S. Завжди, коли я маю у Варшаві більше часу, я їду у Желязову Волю. Опинившись там, сідаю на лавку в саду біля невеликої садиби і слухаю музику. Часом плачу.

Я не забула. Але той лист мені допоміг. Нехай би я не погоджувалася з тим, та все ж дізналася, як він вирішив впоратися з усім, що було між нами. Це було найегоїстичніше рішення, яке я знаю, але я принаймні довідалася, що він щось вирішив. Я мала хоча б це його «часом плачу». Жінки живуть спогадами. Чоловіки тим, що забули.

Я повернулася до Дубліна, завершила навчання. Згодом батько вирішив, що вестиме справи нашої сімейної фірми на Острові. Я витримала рік. Переконалась, що мій батько – це тип з нульовим коефіцієнтом емоційного розуму. Його високе IQ нічого тут не вирішувало. Щоб його не зненавидіти цілковито, я вирішила втекти з Острова.

Я виїхала до Лондона. Зробила докторат з економіки в Queens Mary College, навчилася грати на фортепіано, ходила на балет, знайшла працю на біржі, слухала опери. Вже більше ніколи не було такої перерви, яка була б важливішою за виставу. І не було також такого шампанського.

Потім з’явилися чоловіки без сенсу. З кожним черговим мені все менше хотілося наближуватись до наступного. Дійшло до того, що часом, коли я була з ними в ліжку і навіть тоді, коли вони «там унизу» мене цілували, то я «там нагорі» все одно почувалася самотньою. Бо вони лише механічно доторкалися до мене поверхнею епідермісу на своїх губах або язиці.

А Елйот… Елйот мене просто «з’їдав». Так жадібно, як з’їдають першу полуницю. Часом занурював її в шампанське.

Я не змогла полюбити жодного з тих мужчин, які мали на губах лише епідерміс.

Після двох років перебування в Лондоні я помітила, що взагалі не маю товаришок і що більшість моїх приятелів – гомосексуалісти. Окрім того, приховуючи свої справжні почуття, вони можуть бути чоловіками на ціле життя. Мені пощастило зустріти найкращих. Чутливі, делікатні, прислухаються до того, що ти хочеш сказати. Вони нічого не повинні вдавати. Якщо вони платять за твою вечерю, то не для того, щоб забезпечити собі право зняти твої трусики. А те, що мають кульчики у вухах?

Це ж просто геніально – як каже одна з моїх банківських колег – принаймні маєш гарантію, що хлопець знає, що таке біль, і розуміється на біжутерії.

Потім відійшла моя мама. Ніхто не знає, як це сталося. Вона випала за борт, пливучи поромом з Острова до Калаїс. Її тіла не знайшли. Зате у спальні в її шкатулці знайдено заповіт, написаний рівно за тиждень до тієї подорожі, а також її шлюбну обручку, розполовинену пилкою для розпилювання металу.

Через деякий час смуток був такий безмежний, що вранці я просто не могла встати. Я мала ендогенну депресію. Тоді мене порятував прозак. Мала зелено-біла таблетка з чимось магічним всередині. Пригадую, як Елйот намагався пояснити мені