Читати книгу - "Дим"

Як зайшли перегодя в хату, то Антон вгледів, одчув скоріше, що Ірина хоче почати розмову – либонь, про похорон, буде його втішати. Тож він її випередив – мовив з легкою усмішкою:

– Подивимось серіал, може?

Ірина любила вечорами дивитись якийсь один американський серіал, а Антон його не любив – як вона дивилась, то він зазвичай або читав який детектив з бібліотеки, або виходив на вулицю потеревенити з чоловіками, що, як і він, не були прихильниками того видовиська. У тому серіалі йшлося про якусь вбиту дівчину в маленькому американському містечку – мабуть, то як на їхні мірки маленькому – про розслідування її вбивства, хоча Антон те розслідування не розумів, та й взагалі мало чого розумів у їхньому заморському житті, а тої вбитої дівчини йому було чогось шкода.

– Та якось не хочеться… – зніяковіла Ірина, здивована його пропозицією. – Настрій не той наче. Та й ти ж не любиш?

– Навпаки, – знизав плечима Антон, – відволіктись трохи… Давай.

Вони ввімкнули свій старий радянський телевізор «Електрон» – подарунок на весілля від Іриного брата. Тоді він ще був бозна-якою розкішшю, кольоровий, з широким екраном. Але пройшло років зо два, і всі стали купувати імпортні, ну як усі – у кого на те були гроші, ясна річ. У селі, варто сказати, не дуже у кого ще й були.

Серіал уже йшов, хоча й недовго. Ірина спочатку ще трошки ніяковіла, їй було, видно, не дуже зручно зараз дивитись серіал, – у таку хвилю. Проте через кілька хвилин вона, як завше, втупилася в екран і трошки навіть звеселіла – Антону того й треба було. Він і сам намагався уважно стежити за перипетіями того далекого незрозумілого життя, інколи питаючись у дружини:

– Так а це хто? Що за тип?

– Це хлопець покійної, – зацікавлено пояснювала вона. – Тієї школярки, що вбили…

– Постій, так а… А отой перший тоді хто?

– То теж хлопець, тільки таємний.

– Таємний?

– Ну, про нього ніхто не знав – тільки вона і її подруга, найближча. Ота чорнява на відео, пам’ятаєш?

– Ну.

– Вони зустрічалися з Лорою…

– Хто зустрічався?

– Ну, вона і цей хлопець, мотоцикліст. А подруга за це знала.

– Так а чого вони тепер разом?

– Хто?

– Ну, він і ця подруга?

– Тю, так вона ж була в нього закохана, з самого початку – ти що, не втямив?

– Ну в принципі… А шериф за це знав?

– Не шериф, а агент ФБР – ти їх плутаєш. Звичайно, знав, а як же? Він із самого початку здогадався.

– Так оця друга точно не Лора? Чи як там її…

– Ні-і! Це її двоюрідна сестра усього лиш. Але дуже на неї схожа, просто як дві краплі води! – уперше за день, трошки ще несміливо, засміялась Ірина.

А ніччю, як уже вляглися, Антону приснився дивний і несподіваний сон. Він чогось ждав, що присниться Йванович – так буває, що мертві сняться живим, особливо зразу після свого похорону, але цього разу Антону приснилося дещо геть інше.

Спочатку як простий спогад – снилось, як він повертався додому з Афганістану. Ось потягом у Конотоп, курний залюднений перон залізничного вокзалу, привокзальна площа здавалась такою крихітною, зелень каштанів у тихому парку, затим – автовокзал, автобусом в Дубов’язівку. Може, мама й образиться, що не спершу до неї? Душна коробка розбитого ЛАЗа, хтось його взнав раптом – хтось далекий, розмитий, загублений в далечі прожитих літ; асфальтована дорога, неба голубінь і віддалені села за пшеничними нивами. Досадна нерівна дореволюційна бруківка, вулички глухого смт. Осьде й вокзал, і швидко найшлась попутка – хтось їхав грузовою якраз у саме Карабутове, ну нічого, – вийду в Полтавці, тоді пішки. Хутірці в нивах, розбиті дороги. Полтавка виситься на пригірку – одна вуличка, городики в кукурудзинні і ставочок із затхлою водою, затягнутий ряскою, оброслий очеретами й осокою, десь під берегом хлюпочуться качата, але їх не видно з дороги, тополина алея дороги тягнеться в далечінь, де-не-де хатки, а людей немає, душить червнева спека, душно в м’ятій парадці. Зняв берет, витер піт із чола. Рушив рівною дорогою через поле, через пшеничні висохлі ниви. Котяться хвилі пшеницею, здіймається курява над розпеченим асфальтом дороги, тополі придорожні стелять тіні, шелестять листям берізки. Село. Жовтневе. Тракторний стан, ферма. З кимось поздоровкався за руку, од когось одмахнувся, сміючись. Сільрада. Квіткова доглянута клумба, червоняста пляма прапора під поривами вітру. Ще один ставочок із прогнилою кладкою, хлюпочуться качата, тягне прохолодою, болотною сирістю. І ось та вулиця, і він підходить. Але підходить чогось не до її дому… Чи до її? Чудне все якесь! Осьде дорога, бруківка, і парк там же, на краю села, тільки красивий, доглянутий. Лавки і якісь статуї подекуди, і так приємно, покійно в тінечку, коні десь заіржали віддалік. А он і сама садиба, високі вікна, балкон, і колони ґанку, і стіни, увиті плющем. І на ґанку дівчина, вона озирає парк, раптом помічає його, Антона, і біжить, біжить до нього. Тримає в одній руці поділ сукні, а сама сукня якась чудернацька – довга до землі і досить широка, світла, чи, може, біла, з високою талією і відкритими плечима, і ще чимсь таким, чи вишивкою, чи мереживами… Сама дівчина простоволоса, світло-руса з темними пасмами… Вона кричить…

– Антоне!

Іринка! Антон рушає назустріч. Сам вже біжить, кинувши спортивну сумку на землю, підтримуючи рукою свій десантний берет, на грудях дзеленчать брязкальця нагород – «За бойові заслуги», орден Червоного прапора…

Ірина простягає до нього тонкі тендітні руки в рукавичках…

І він ловить її в свої обійми.

«Привіт з Литви! Привіт, дорога Іринко, ось вирішив написати тобі невеликого листа. Ось і минають мої останні дні в учебці Гайжюнай, сьогодні здав свій останній екзамен – вогневу підготовку. Словом – екзамени здав відмінно. Увесь взвод вийшов відмінників – двадцять чоловік. Сьогодні вже точно сказали, хто куди їде на розподіл. Я та ще один пацан із мого взводу їдемо служити в Афганістан, там є таке місто Баграм. Отож, дорога Іринко, більше не пиши мені на цю адресу. Двадцять третього жовтня ми літаком Іл-76М відлітаємо з аеродрому Гайжюнай. Іринко, я тебе дуже люблю і прошу тебе – якщо від мене