Читати книгу - "Дим"

– Ну что, братиш… билеты вы взяли? – донісся гортанний Ларисин голос із далекого міста в чужій країні. – На когда? Я вот все же думаю – давайте мы вас встретим в Брянске, а? Можем даже и машиной… А то чего вы будете трястись, а?.. Нет, ну правда! Время терпит вполне, – вона, як завжди, не давала Антону вставити слова.

– Ларо, тут цей… – почав він ніяково. – Іванович вмер. Ну, ти знаєш, я…

– О, Господи! – Лариса примовкла на хвилю. – Когда?

– В цю ніч. Оце поховали, хай царствує. Чуєш, Ларо, я… – він знов зам’явся.

– Антош, брось, я поняла, я все поняла.

– Три дня… Три дня осьде ’дбудемо, і ми тут як тут. Ну просто зараз ніяк. Та й не до діла, сама розумієш.

– Антош, конечно! Все нормально, даже не думай ничего.

– Я все тягнув із квитками через це… Ларо, ти прости. Ну так, так хотілось, на розпис щоб і на вінчання… – він повів рукою.

– Нор-ма-льно все! Антош, ну не оправдывайся, ну ей-богу! – ніжно заговорила сестра на тому кінці дроту, і він відчув, як вона всміхається. – Приедете после, ну подумаешь, опоздаете на пару деньков – дел-то!.. А мы… Мы знаешь что – мы специально в Талашкино сделаем такую выездную свадьбу, а?.. Для своих, отличная идея, по-моему! В общем, ты не бери в голову даже…

– Пробач, що я тобі такі новини… тут.

– Да перестанешь ты или нет оправдываться? Вот упрямый черт! Когда мне позвонить в следующий раз?

– Я з Конотопа… чи… словом, сам тебе наберу, як будуть квитки, добре?

– Конечно, хорошо. Ириша там?

– Тут, де ж їй бути.

– Дай-ка ей трубочку, хм… дамский разговор, – Лариса знову всміхнулась там, у Смоленську.

– Даю, даю, – всміхнувся і Антон мимоволі.

Антон в загальних рисах знав, що там у них за «дамський разговор». По-перше, Лариса за нього, Антона, вельми переймалася. Буває так – немов і родичі не близькі, сьома вода на киселі, а родичаються дужче, ніж близькі. Лариса йому двоюрідна сестра. Мати її, виходить, старшого Савельєва менша сестра, вернулась ще при Союзі назад на батьківщину – працювала там в дорожньо-будівельному управлінні і отримала у власність будинок в селищі Талашкіно, за десять кілометрів від Смоленська. Там було ціле селище в селищі – спеціально для будівничих, так воно і називалось ДРСУ-1. Дід їхній, отой самий військовий, помотавшись по гарнізонах (у Конотопі вони пожили недовго) теж на старість, як овдовів, переїхав до дочки, а дочка та, Антонова тітка, виходить, була ще до всього й видним комсомольським функціонером… Словом – окрім того будинку, були в них ще в Смоленську, здається, дві квартири.

Але про все по порядку – Лариса родичалася з Антоном, він їздив інколи до них в Росію, а вона сюди навідувалась, коли могла. І на їхнє з Іриною весілля приїжджала оце, і з Іриною потоваришувала гарно – знайшли вони спільну мову, словом. Видно, просила вона Ірину, по-перше, Антона підтримати, як-не-як – на два весілля по похорону, бо не встигли Антон з Іриною побратись – спочила Антонова мати, а тепер ось мала Лариса там, в Смоленську, заміж виходити – захворів Йванович і вмер врешті. Лариса знала, що Йванович був Антону за батька, то й переймалася тепер за брата. Що вже там на те її весілля, мовляв – встигнуть не встигнуть, хай лишень не сумує дуже. Либонь, таке вона і казала Ірині, а ще ж і те, друге…

Словом – Лариса давно вже радила їм, та що там радила – наполягала, щоби перебирались вони до них у Смоленськ. Хотіла віддати їм отой будинок у Талашкіно. Казала, мовляв, знаю, що ви, особливо Антон, до міста не дуже охочі, тож живіть там – там скрізь як село, і городик є, і тихо, і пройдеш по дорозі метрів сто – тут тобі і річенька в очеретах, тут тобі і поле неозоре, і дібровка в полі. А пройдеш в інший бік метрів двісті – тут тобі і селище міського типу з панельними брежнєвками та магазинами-ларьками. А зупинка автобусна там ледь не під самим домом – два кроки пройти. До обласного центру десять хвилин їзди маршруткою, а маршрутки ті ходять одна за одною. І роботу вам обом найдемо, дуже навіть легко, тут зарплати навіть вищі. Чого ви, мовляв, у тому селі своєму гибієте?

Але Антон противився. І прямо наче не відмовляв, боячись, либонь, образити сестричку ненароком, але все ж бурчав ото – та хай, та подивимось, та хтозна, як воно… Був він узагалі по натурі неповороткий, не схильний до різких рішень. Отож і вирішила Лариса поміняти тактику – загітувати спочатку Ірину, а там уже хай вона Антона допиляє. Вона за Ірину Антону завше казала жартома: «Та твоя дворянка – вона розторопніша, ніж ти, буде».

Треба, мабуть, розказати й за «ту дворянку», а то що це ми все «дворянка, дворянка», а ок чому – й хтозна.

Десь у кінці сорокових приїхав у Жовтневе і став там на квартиру один хлопчина – інженер по меліорації. В окрузі тоді з великим розмахом осушували предковічні болота округ сіл, ніби як під пасовиська, а всю воду відти зганяли в водосховище «Ромен», що сягало аж сусіднього району. Ну став хлопчина на квартиру і став, поробив тут трошки, потім узяв та й оженився на одній жовтневській дівці, звів власний будинок і залишився в селі, а працював в управлінні того ж водосховища. В новий дім він одразу після весілля привіз звідкись і старого діда – свого батька. Дід був старий, але рослий і дужий, ходив завжди витягнувшись, як струна, і пихтів постійно люлькою чи самокруткою товщиною в палець. Мав довгу молочну бороду і таке ж волосся, а характер мав тяжкий – так казали в селі.

Ні з ким він не говорив багато, ні з ріднею, ні з іншими дідами по вулиці – так ото, поздоровкається сухо, та і все. Навіть в господі був нелюдимий, жарт хіба – навіть по імені нікого не називав, як кажуть, зроду. Навіть невістку чи рідного сина кликав завше «ти» і більш ніяк. Ото «ти, йди сюди», або «ти в хаті чи де ти є?», «ти в лавку йти будеш?». І ото розумій, як хочеш, до кого то він – до невістки, чи до