Читати книгу - "Амністія для Хакера"

Хлопець глянув недовірливо.

— Ви ще за цю не заплатили.

Незнайомець дістав із кишені і простяг йому десять гривень.

— Здачі не потрібно, — сказав він. — Якщо хочете говорити про роботу, позбирай усіх. Скільки вас є?

Він біг до інших так, що ті подумали, що сталося щось страшне. Вони перекинулися кількома словами, і вся команда зібралася біля недомитого білого авто.

— Завдання таке, — сказав водій. — Тут недалеко в центрі міста в одному будинку помер чоловік. Завтра зранку його ховатимуть. На похорон прийдуть люди. Ваше завдання прослідкувати, хто з них куди поїде після похорону. Кожен із вас вибирає собі одного і слідкує за ним. Тільки коли він або вона прийде додому, ви записуєте адресу і повертаєтеся сюди. Тут ми зустрічаємося. Зараз я вам дам по п’ятнадцять гривень. Після виконання роботи кожен отримає по двадцять. Один із вас, той, хто знайде потрібну адресу, отримає приз — п’ятдесят гривень. Ну що, беретеся за роботу?

Хлопчаки стояли і нерішуче мовчали. Напевно, вони залюбки взялися б, але похорон і кладовище — не найприємніші речі — стримували їх.

— Ну, як хочете, — зауважив водій вольво, — кажіть, так чи ні. Якщо ні, то я поїду інших шукати.

Хлопці тихо пошепотілися, і один, найстарший з вигляду, спитав:

— А нащо це вам?

— Я веду приватне розслідування. Мені платять родичі померлого, я плачу вам, оскільки без вашої допомоги не впораюся.

— А ви що — приватний детектив? — знову запитав найстарший.

— Можна сказати й так.

— А покажіть документ!

Водій тільки засміявся.

— Ну я ж не питаю у вас документ, який дозволяє вам мити тут машини! Хлопці, ви або згодні, або відмовляєтеся, тоді я їду звідси, бо не маю часу.

Вони перезирнулися і згодились, пообіцявши привести ще й інших членів свого «підприємства». Зустріч було призначено біля головного входу на кладовище.

Наступного дня біля центральних воріт кладовища можна було побачити групу школярів з вихователем. Діти тримали в руках по кілька жовтих квіток.

Білого вольво старої моделі поруч не було. Проте його водій, стоячи серед хлопців, про щось розмовляв з ними.

— Отже, зробимо так, — повчав він. — Будете слідкувати за тими, які діставатимуться до центру. Тільки не гомоніть, спокійно, щоб на вас нг звертали уваги. Зараз почнеться. Якщо хтось сяде тут на таксі, то за ними поїду я сам. Той, хто за ними повинен слідкувати, поїде зі мною.

— Я маю велосипед, гоночний! — несподівано заявив найстарший. — Я на ньому приїхав. По вулицях за будь-якою машиною встигаю!

— Нехай буде, — погодився детектив. — Розумно.

— Але… — хлопець був не промах, — це вийде дорожче.

— Нехай, — знову погодився той. — Зустрічаємося на вашій автостоянці.

«Вихователь» залишив дітей і підійшов до продавців квітів, що розташувалися просто на тротуарі, ближче до гурту людей, який його так цікавив. Ставши до них обличчям і вибираючи квіти, він намагався роздивитися і запам’ятати кожного. Купивши невеликий букетик, він знову повернувся до хлопців.

До центральних воріт над’їхав зеленкуватий ПАЗик із чорною смугою вздовж борту. На ньому і привезли з моргу судмедекспертизи тіло загиблого Ромазана Володимира Павловича.

IV. Мент (продовження)

Він знав, що цей день буде клопітним. Відбувши нараду в начальника, майор Олексій Кобища поїхар на кладовище. Цю ділянку роботи він вирішив не довіряти нікому, хоч особливих надій на неї не покладав. З собою він покликав лейтенанта Величка, який досі постійно працював з Можейком і знав у обличчя сусідів, родичів та співробітників загиблого. Саме він зараз і пояснював шефові, хто є хто в невеличкій групі людей, що зібралися перед центральними ворітьми в очікуванні процесії.

Хоча, власне, людей тут вистачало: кілька інших груп, купа дітей… Схоже, ховати сьогодні збиралися не тільки Ромазана, який поплатився життям за власні скарби, назбирані невідомо як. Цей факт щойно було остаточно доведено. Володимир Павлович Ромазан все життя був дрібним службовцем на мізерній зарплатні, не маючи ніякого спадку від батьків — працівників освіти, вихідців з пролетаріату, ніколи легально не цікавився антикваріатом і не мав стороннього доходу, про який було б комусь відомо, однак являв собою цілковиту загадку. Пояснити, звідки в його квартирі взялися такі цінності, важче, ніж довести біном Ньютона. Думки про це плюс немилосердне сонце весь час відволікали майора від розглядання тих, хто прийшов провести колишнього власника загадкового скарбу в останню путь. Вони достояли до закінчення церемонії, але нічого такого, що допомогло б зрушити справу, не почули й не побачили.

Та по обіді все-таки прорвало. Від всюдисущого Можейка надійшло сенсаційне повідомлення: він вийшов на слід кілера.

Вскочивши у «Ниву», майор з лейтенантом помчали галасливими вулицями в напрямку того самого горезвісного будинку в районі Старого мосту. Капітан Можейко при всій своїй любові до зовнішніх ефектів кидати подібні слова на вітер собі не дозволяв. Якщо він повідомляв, що вийшов на кілера, то йшлося справді про того, чий арешт, не виключено, вінчав би всю цю катавасію, або принаймні сам капітан на той момент так щиро вважав.

Двері на другому поверсі відчинила молода ще жінка, невисока на зріст. На її обличчі позначилась стурбованість. Без єдиного слова вона відступила, пропускаючи їх усіх. У кімнаті на дивані сиділо двоє хлопців років десяти. Схоже, вони також були трохи злякані.

— Ну, розказуйте, хлопці, — запросив Можейко. — Все те саме, що й мені годину тому. Це наш слідчий, він хороший дядько, не бійтеся. Ну, вперед! Ти говори, в тебе ліпше виходить.

Жінка, яка стояла в дверях, важко зітхнула, а хлопець нерішуче почав:

— Ну, ми гралися в хованки. Ми з Олегом любимо ховатися у тому під’їзді за ліфтом. Ну, ми заскочили туди, за ліфт, дивимося, а там сидить він і спить. Напевно, п’яний. На нас навіть не глянув. Ми злякалися — якийсь незнайомий дядько, ще й