Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

– Якщо має статися, то станеться, – сказав впевнено Ніщавка. – Залиште це на мене.

– А Любисток, – підхопив ґном, – сраку йому в баладі обробить, на сміх підніме. Щоби були йому ганьба й сором на віки вічні.

– Про одне я забув, – сказав Ґеральт. – Є тут один, хто може вам усі плани поплутати. Який ні на які розділи та умови не піде. Я кажу про Ейка з Денесле. Ви із ним розмовляли?

– Про що? – проскреготів Богольт, палицею поправляючи колоди у вогнищі. – З Ейком, Ґеральте, не поговориш. Він на інтересах не розуміється або в домовленостях участі не бере.

– Коли ми під’їжджали до вашого табору, – сказав Три Галки, – ми його зустріли. Стояв навколішки на камінні, при повному озброєнні, і витріщався у небо.

– Він так постійно робить, – сказав Пильщик. – Медитує або молиться. Говорить, що треба так, бо йому богами наказано людей від зла охороняти.

– У нас, у Крінфріді, – буркнув Богольт, – тримають таких у хліву, на ланцюгу, й дають їм шматок вугілля, тоді вони на стінах дурню всяку малюють. Але досить уже тут про ближніх пліткувати, поговоримо про справи.

У коло світла безшелесно увійшла невисока, загорнута у вовняний плащ молода жінка із чорним волоссям, зібраним золотою сіточкою.

– Що воно так смердить? – запитав Ярпен Зігрін, удаючи, що не бачить її. – Наче сірка, ні?

– Ні. – Богольт, дивлячись убік, демонстративно потягнув носом. – Це мускус чи якісь інші пахощі.

– Ні, то хіба… – скривився ґном. – Ах! Це ж вельможна пані Йеннефер! Вітаємо, вітаємо!

Чародійка повільно обвела поглядом присутніх, на хвильку зупинивши блискучі очі на відьмаку. Ґеральт злегка усміхнувся.

– Дозволите присісти?

– Авжеж, авжеж, добродійко ти наша, – сказав Богольт і чхнув. – Сідайте отут, на сідлі. Кеннете, воруши жопою і подай чародійці сідло.

– Панове тут про справи, як я чую. – Йеннефер усілася, витягнувши перед собою зграбні ноги у чорних панчохах. – Без мене?

– Не насмілилися б ми, – сказав Ярпен Зігрін, – непокоїти таку поважну особу.

– Ти, Ярпене, – Йеннефер примружила очі, повертаючи голову до ґнома, – краще помовч. З першого дня ти наполегливо ставишся до мене, як до повітря, тож роби так і далі, не муч себе. Бо мене воно також не мучить.

– Та що це ви, пані Йеннефер. – Ярпен вишкірив у посмішці нерівні зуби. – Хай на мене кліщі наповзуть, якщо я не ставлюся до вас краще, ніж до повітря. Повітря, наприклад, я, буває, псую, на що з вами я б не наважився жодним чином.

Бородаті «хлопці» гучно розреготалися, але одразу стихли, побачивши синє світіння, яке раптом оточило чародійку.

– Ще одне слово, і від тебе зостанеться тільки зіпсоване повітря, Ярпене, – сказала Йеннефер голосом, у якому дзвенів метал. – І чорна пляма на траві.

– І справді, – кахикнув Богольт, розряджаючи тишу, що раптом згустилася. – Мовчи, Зігріне. Послухаємо, що має сказати нам пані Йеннефер. Вона тільки-но скаржилася, що ми тут без неї про справи говоримо. З того я роблю висновок, що вона має для нас якусь пропозицію. Послухаємо, прошу мосьпанство, що воно за пропозиція. Аби тільки не пропонувала нам, що сама, чарами, прикінчить дракона.

– А що? – Йеннефер підвела голову. – Вважаєш, що це неможливо, Богольте?

– Може, й можливо. Але для нас невигідно, бо, напевне, ти б зажадала тоді половину драконової скарбниці.

– Щонайменше, – сказала чародійка.

– Ну, то самі бачите, що то для нас невигідно. Ми, пані, бідні воїни, якщо здобич у нас повз ніс пройде, то голод нам в очі загляне. Щавлем та лободою живимося…

– На свята тільки бабак і трапляється, – втрутився Ярпен Зігрін сумним голосом.

– …воду криничну п’ємо. – Богольт хильнув з пляшки, і його аж трохи пересмикнуло. – Для нас, пані Йеннефер, немає виходу. Або здобич, або зимою під плотом замерзнути. А заїжджий двір – коштує.

– І пиво, – додав Нищавка.

– А також дівки, – розмріявся Пильщик.

– Тому, – Богольт подививсь на небо, – самі, без чарів і без вашої допомоги, ми дракона вб’ємо.

– Такий ти впевнений? Пам’ятай, що є межі можливостей, Богольте.

– Може, і є, але поки що я їх не зустрічав. Ні, пані. Повторюю, самі ми дракона вб’ємо, без жодних чарів.

– Особливо, – додав Ярпен Зігрін, – що чари ті, напевно, також мають свою межу можливостей, якої ми, на відміну від нашої, не знаємо.

– Ти сам до цього додумався, – запитала повільно Йеннефер, – чи хтось тобі підказав? Чи не через присутність відьмака у тому зацному гроні ви такі зарозумілі?

– Ні, – сказав Богольт, дивлячись на Ґеральта, який, здавалося, дрімав, ліниво витягнувшись на попоні, із сідлом під головою. – Відьмак нічого до цього не має. Послухайте, вельможна Йеннефер. Ми зробили королю пропозицію, але він не удостоїв нас відповіддю. Ми ж терплячі, до ранку почекаємо. Якщо король умову прийме, їдемо далі разом. Якщо ні – ми повертаємося.

– Ми також, – пробурчав ґном.

– Жодних торгів не буде, – продовжив Богольт. – Або пан, або пропав. Повторіть наші слова Нєдаміру, пані Йеннефер. А я вам ось що скажу – угода й для вас добра, і для Доррегарая, оскільки ви з ним домовитеся. Нам, майте на увазі, драконячий труп непотрібний, тільки хвіст його візьмемо. А решта – ваша буде, тільки бери-вибирай. Не пожаліємо вам ані зубів, ані мозку, нічого, що вам для чародійства потрібно.

– Авжеж, – додав Ярпен Зігрін, хихочучи. – Падаль для вас буде, чародіїв, ніхто її у вас не відбере. Хіба що інші стерв’ятники.

Йеннефер встала, закидаючи плащ на плече.

– Нєдамір не чекатиме до ранку, – сказала різко. – Він погоджується на ваші умови вже тепер. Всупереч, знайте це, моїм та Доррегараєвим порадам.

– Нєдамір, – поволі вицідив Богольт, – виявляє мудрість, дивну для такого молодого короля. Бо для мене, пані Йеннефер, мудрість – це, між іншим, уміння пропускати повз вуха дурні чи нещирі поради.

Ярпен Зігрін пирхнув у бороду.

– Інакше заспіваєте, – чародійка взялася в боки, – коли завтра дракон вас розхльостає, подірявить і потрощить кістки. Чоботи мені лизатимете і скиглитимете про допомогу. Як завжди. Якщо я добре вас знаю, якщо добре знаю таких, як ви. А я вас до нудоти знаю.

Вона відвернулася й пішла у темряву без слова прощання.

– У мої часи, – сказав Ярпен Зігрін, – чарівники сиділи у вежах, читали вчені книги й змішували всіляку мерзоту у тиглях. Не плуталися у воїв під ногами, не втручалися у наші справи. І не крутили задком у хлопів перед очима.

– Задок, скажімо чесно, нічогенький собі, – сказав Любисток, настроюючи лютню. – Га, Ґеральте? Ґеральте? Гей, де подівся наш відьмак?

– А яке нам до того діло? – буркнув Богольт, підкидаючи дерево у вогонь. – Пішов. Може, за потребою, прошу мосьпанство. Його справа.

– Напевне, – погодився бард і вдарив