Читати книгу - "Скарб Вовчої криниці"

— Слухай, дитино, це твій журнал?

— Мій, — поважно кивнула вона головою.

— А чи не можеш ти мені його подарувати?

— Вам, товаришу, певно, щось загорнути треба? — запитала мати дівчинки, прокинувшись від струсу вагона і прислухаючись до їхньої розмови. — Так я вам чисту газетку дам.

— Дякую, але мене цікавить саме цей журнал, власне, оця сторінка. Хороша стаття про роботу піонерського табору, а я, розумієте, зараз працюю в піонертаборі, і журнал мені згодився б…

— Ну, звичайно, візьміть! Маринко, віддай дяді журнал!

Маринка примхливо надула пухкі губенята: бач, який хитрий дядя, — дивився, дивився та й випросив… Але вона відразу заспокоїлась, бо «хитрий дядя» дістав з жовтого скрипучого портфеля новенький зошит, олівець, гумку і подав їй усе це багатство.

— Отут, Маринко, і малюй собі, що хочеш, а я візьму журнал. Згода?

Ще б пак! Маринці навіть зробилося трошки шкода дядю за такий явно невигідний для нього обмін.

— Станція Зубри! — оголосила провідниця. — Громадяни, кому до станції Зубри?

Маринчин сусід похапцем підвівся, захопив журнал у портфель, попрощався і вийшов з вагона.

Станція була невелика і малолюдна. Приїжджий озирнувся на всі боки і підійшов до чергового по вокзалу.

— Добрий день! Не було тут завгоспа з нашого табору?

— А-а, Роман Петрович! З Києва? Привіт, привіт, — чемно привітався залізничник. — Були тут ваші, — вантаж для табору одержували. З годину як назад поїхали, на вас сьогодні не сподівалися.

— Поспішили, — з легкою досадою промовив Роман Петрович. — Доведеться пішки йти.

— А ви на шлях вийдіть, до Лисичок якась машина напевне трапиться, — порадив черговий. — А то навпрошки, ліском. Навпрошки кілометрів з вісім, не більше буде.

— Що ж, можна й навпрошки, дорога відома…

Повз них млявою ходою прочовгав високий громадянин з невиразним плескатим обличчям і скоса, уважно оглянув Романа Петровича.

На шляху попутної машини не трапилося. І Роман Петрович повернув до лісу. Зрештою, нема чого жалкувати: на дорозі он яка пилюка!

Зате він з насолодою вдихнув запашну лісову прохолоду. Та це ж справжня розкіш після вагонної задухи пройтися вузькою, покрученою стежинкою поміж буйних кущів ліщини; зірвати з дуплястої кислиці маленьке, пронизливо-кисле яблучко; помилуватись розбризканими в траві кружальцями сироїжок — червоними, жовтими, зеленкуватоблакитними…

У лісі, на самоті, зникає втома, забувається рання сивина в скронях, а цілюще, мов казкова жива вода, повітря по-юнацькому гарячить кров.

— Гей! Держись! — Роман Петрович з розгону перемахнув широкий рівчак. — Є ще порох в порохівниці! — задоволено визнав він і оглянувся назад: йому здалося, що за деревами мелькнула якась постать.

Роман Петрович сконфужено притих. Ще не вистачало, щоб його побачив хтось з табору! Ото б здивувався з свого начальника, який у хлоп'ячому захваті гасає через рівчаки і вигукує різні дурниці… Ех, Романе, Романе, пора пам'ятати, що вже давненько минуло твоє піонерське дитинство!..

Він прискорив ходу. Що то там, у таборі, чи не скоїлося чого?

За три дні відрядження начальник Зубрівського піонерського табору уже занудьгував за своїми неспокійними вихованцями. Швидше б до них!

Спереду сірим клубком прокотився їжак. Непоганий подарунок юннатам! Поклавши на траву портфель, Роман Петрович зняв капелюх: «Жартуєш, приятелю, не втечеш, — лапи у тебе надто криві і короткі!»

Їжак згорнувся, чмихнув і, підскочивши, кольнув настовбурченими голками долоню свого переслідувача.

— Ах, ти ж, їжачище!

Сміючись, Роман Петрович закотив їжака в капелюх і повернувся, щоб узяти портфель.

Що за диво?! Де ж портфель? Може, в іншому місці поклав? Так ні ж, ось і трава прим'ята. Яка нісенітниця! Куди він міг зникнути?.. Взяти ж його тут нікому!..

У гущавині затріщало — хтось швидко віддалявся.

— Стій! — гукнув Роман Петрович і кинувся навздогін.

Але наздогнати злодюгу не вдалося: ліс!

Який дурний випадок! Що там було? Книжки, деякі квитанції… блокнот, рушник, мило… Ага, ще Маринчин журнал… Документи і гроші ось тут, у внутрішній кишені піджака. Власне, нічого особливо цінного, просто шкода самого портфеля і образливо на свою необачність. Але хто б міг подумати!..

З досади Роман Петрович викинув у траву їжака, насунув на голову капелюха і вибрався на дорогу.

Ну, що з воза впало, те пропало… Краще нікому й не признаватися про свою неприємність, — незручно…

А ось і табір.

Серед густої зелені блиснула свіжою блакитною фарбою висока вхідна арка. З-за неї весело заясніли широкими вікнами нові привітні будиночки Зубрівського піонерського табору.

Роман Петрович зупинився: його увагу привернув фанерний щит, прикріплений над аркою. На його білому фоні яскраво червоніли великі літери:

ТВАРД

— «Твард»? — зацікавився Роман Петрович. — А це що за новина така? Ага, ось, здається, і пояснення.

Поруч, на грубому кленовому стовбурі, висів плакат:

«Ви хочете знати, що таке твард? Охоче пояснюємо: ТВАРД — це Табір веселих, активних, роботящих і дружних!!

Запам'ятайте:

МИ ПРИЙМАЄМО ДО ТАБОРУ