Читати книгу - "Скарб Вовчої криниці"

Сергійко густо почервонів, глянув на Томку, і обоє голосно зареготали.

Вечірній вітерець вщерть напоєний терпкими пахощами лісу. А ліс, мовчазний і таємничий, тепло дихає, обхопивши суцільною стіною невелике Зубрівське лісництво…

Завтра вранці Томка їде.

А зараз — незвичайно тиха, сидить вона поруч з хлоп'ятами на широкій дубовій колоді і очей не зводить з Петра Трохимовича. А він, втупивши погляд у темну, зубчасту стіну лісу, ніби бачачи там щось йому одному зрозуміле, тихо розповідає:

— Нерівним і тяжким був тоді бій. Загинув командир танка — лейтенант Мухтаров, загинув радист, і важко поранило в голову баштового стрільця — твого, Тамаро, батька. А танк наш горів…

У напруженій тиші поривчасто зітхнув Сергійко.

— Здавалось, загибель була неминучою… Тоді Максим заскреготів зубами від болю та люті і каже до мене: «Вибирайся, Петре, повзи, може хоч ти зостанешся живим… А мені ти вже однаково не допоможеш…»

Не знаю… Може й були такі падлюки, що, рятуючи свою шкуру, кидали товариша на загибель… Напевне, були, але я таких, правду кажучи, не бачив.

Виволік я Максима з танка, — і досі дивуюсь, як тоді нас не підстрелили фашисти, — взяв його собі на спину і поповз. Не легка справа — тягти на собі такого богатиря! — посміхнувся Петро Трохимович. — Упаду з ним у воронку від снаряда, відпочину трохи і далі повзу, до іншої воронки. Коли ж біда трапилась: поранило мене… Прийшов до пам'яті — ніч; стрілянина кудись убік відійшла, а мене тягне на собі Максим.

«Чи ти збожеволів? — кажу до нього. — Покинь мене, ти ж сам кров'ю спливаєш!» — «Мовчи… — стогне він. — Мовчи, а то…» і падає непритомний у землю лицем.

А далі пішло так: Максим знепритомніє — я його тягну, я упаду — Максим мене підтягує. Доповзли; підібрали нас санітари.

Отак і врятувала нас дружба наша!..

У зелених Томчиних очах тремтить гаряча сльозинка. Сергійко заглядає Томці в обличчя і тихенько стискає її подряпану, в сосновій смолі долоню…

Семафор відкрито. На пероні зчиняється метушня. Марія Семенівна востаннє силкується щільніше закрити, туго напакований Томчин чемодан, — недаремно ж вона вчора цілий день пекла-смажила! — а він ніяк не закривається. Хлоп'ята схвильовано обступають подругу. Петро Трохимович перевіряє, чи на місці Томчин квиток. Поїзд наближається.

— Томко! — несподівано скрикує Сергійко. — Томко, а стріла?!

— Яка стріла? — дивується дівчинка.

— У Вовчій криниці! Я ж там бачив видряпану в стіні стрілу! І лопату…

— Чого ж ти мені тоді нічого не сказав? — хвилюється Томка.

— Я тоді як упав у ту прокляту яму, то про все й забув… та ще пляшка твоя…

— Стріла й лопата? — вражено перепитує Костик.

— Там щось закопано! — впевнено говорить Славка.

— Ой хлопці!.. Як шкода, що я вже їду… Ну, як же бути?

— А ми туди спустимось, — заспокоюють Томку друзі. — Ми тепер уже все як слід обдивимось.

— З криниці не виліземо, доки не знайдемо! — запевняє Сергійко.

— І напишемо тобі в Боготол, — додає Костик і соромливо посміхається. — Добре?

Поїзд зупиняється. З вагона вискакує засмаглий, чорний, мов негр, дядько Максим. Усі кидаються до нього.

Поїзд у Зубрах стоїть усього три хвилини. Не встигли як слід поздоровкатись, не встигли попрощатись, — мало не забули Томчиного чемодана, — як поїзд рушив з місця і почав набирати швидкість.

З розчиненого у вагоні вікна висувається Томчина рука з білою хусточкою, і вже ледь чутно доноситься її голос:

— Обов'язково, чуєте? Обов'язково розвідайте таємницю Вовчої криниці!

— О-бо-в'яз-ко-во!!! — дружно гукають хлоп'ята і, спинившись в кінці перону, трошки сумно дивляться вслід…

Приміський, або, як його частіше звуть, дачний поїзд, голосно постукуючи колесами, діловито котив сталевою стежкою свої зелені, натруджені вагони.

В крайньому купе одного з вагонів, на лаві, схилившись у куток, дрімала молода, зморена духотою жінка, її маленька донька розгорнула на столику старий, пошарпаний журнал і з нудьги розфарбовувала кольоровим олівцем кучерявих піонерів, намальованих у журналі. По другий бік столика, навпроти дівчинки, заплющивши очі, відкинувся на спинку сидіння чоловік років тридцяти шести, з приємним смуглявим обличчям і білою смужкою шраму на скроні. Він, мабуть, не спав, бо густі, темні брови його ледь помітно здригалися, а куточки міцно стулених губів іноді торкала стримана усмішка.

На якійсь зупинці поїзд так струсонув вагонами, що смуглявий чоловік стиха охнув, розплющив очі і зніяковіло потер рукою потилицю.

Дівчинка, що вже встигла наділити всіх журнальних піонерів пишними синіми вусами, глянула на свого сусіда і засміялася. Чоловік теж посміхнувся до неї і заглянув у журнал. Розвусачені піонери йому, видно, сподобалися, бо він зацікавлено хмикнув і потягнув журнал ближче до себе.

Підбадьорена увагою до своєї майстерності, дівчинка вирішила домалювати своїм «жертвам» ще й бороди, але чоловік легенько одвів її руку з олівцем і заходився уважно