Читати книгу - "Малий апокаліпсис"

— Та що ви, я можу заплатити. Дам п’ятдесят тисяч.

— Віддаю задарма. Тільки, вдягаючи це пальто, спом’яніть мою душу.

— Ви, певно, артист? Пожартувати любите, правда?

Але пальто спритно згорнув, запакував його до торби — й уже стояв перед дверима в сусіда. З суворим виразом на обличчі він тиснув на дзвінок.

Я повернувся до своєї кімнати, сів у крісло, яке ще не охололо після Губерта. Справді, вітер розносив понад містом якісь розшарпані звуки музики. Добре, що я віддав пальто, одягнуся легше, то легше буде перестрибнути на той світ. Так ніби я від них отримав життя — і розгнівано їм його повертаю. Якийсь символ. Ще один символ. Щодо вічності чи щодо сучасних ідіотів? Ускладнений і незрозумілий жест. Жест, що таврує наш маріонетковий, заплутаний у прислужництві режим, чи жест, що засуджує вічну Русь, приховану за прогнилою ширмою Радянського Союзу. Протест проти неволі суспільства чи проти неволі нації? Про яку свободу тут ідеться, за яку з багатьох свобод увійду до вогню, до святого вогню смерті? Це блазенство? Чи вознесіння?

— Я завжди зможу в останню мить сховатися до якоїсь мишачої нірки, — кажу, сам себе втішаючи, але знаю, що нікуди не сховаюся, піду лише туди, куди треба, куди мені наказано. Одягаюся скромно, але охайно. Наказують кричати, а це найгірше для мене. Вогонь я, може, й витерплю, а от ганьби не переживу. Борець мусить бути нахабним і безсоромним. А я втратив безліч еротичних нагод тільки через те, що соромився розстібати штани.

Вмикаю телевізор, щось треба робити, руки тремтять, не можу зібратися з думками. На маленькому екрані бачу літак, а під ним двох огрядних типів, що цілуються в губи. Це наш секретар і той їхній, російський, цар царів, володар половини світу. Наш має добродушне обличчя кардинала чи то двірника, якого нині йменують начальником будинку. Їхнього історія та гени наділили калмицькою зовнішністю. Секретарі пообнімалися й тепер слухають гімни. А нашим гімном тепер став «Інтернаціонал». Дістався нам від старшого брата, мов камізелька.

Ховаю в кишеню паспорт. Без нього ані руш. Прізвище, ім’я, рік народження, батько, мати, зріст, очі, — все це не має значення. Значення має мій код, кілька літер і ряд цифр. Таким мене знає поліція, міська влада, служба здоров’я. Таким мене знають комп’ютери і пильнують, аби не вислизнув, не сховався від гнобителів, не відкрутився від нахабної опіки. Вийду з дому. Треба вийти з цих чотирьох стін. Вийти з квартири — то ще нічого не значить. Попереду цілий день. Протягом дванадцяти годин народжувалися фортуни і відходили в небуття династії, протягом дванадцяти годин виникали й гинули імперії.

Спускаючись по сходах, я зазирнув до поштової скриньки, навіть відкрив її про всяк випадок. Скринька заскреготала, посипалась іржа. Всередині було трохи зітлілої павутини. Ну й слава Богу! Гарних листів пошта не приносить уже роками.

На вулиці в мене вдарив потужний сплеск музики. Ревли гучномовці, підвивали якісь оркестрики, десь там із понурою впертістю гримав військовий барабан. А під Палацом культури, який раніше зачаровував мене, мов урочище, мов жахний курган, у якому мучаться злі духи, отже, під палацом на естраді гасало безліч зграбних пар у краківських керезійках та жилетках, обшитих бляшками, з павичевими перами та живецьким мереживом. А заводій, притупуючи, підспівував з кепською вимовою: «Кракав’як, вот так я!»

За старою звичкою, я став у чергу до газетного кіоска, купив пачку цигарок, але газет не стало. Це теж лиха прикмета. Купівля газети вранці завжди була нашим найпершим успіхом. Людина з газетою привертала до себе увагу. Колись я навіть завів інтимні стосунки з дівчиною, що ласо дивилась на мою газету. Газет ніхто не читав, хоча здобуття їх вимагало значних зусиль. Але газету годилося мати. Такий усталився звичай.

З будинку на другому боці вулиці вийшов добродій з дещо нездоровими очима на худому обличчі. Я вже знав його з вигляду та й уся вулиця його знала. То був оригінал і дивак, сановник, який з невідомих причин не вибудував для себе замкоподібної вілли в урядовому районі й далі мешкав разом з нами, простим пеенерівським бидлом. Він поглянув на мене, і я на нього, ми не вклонилися один одному, бо йому це не личило, а мені гідність не дозволяла.

Сановник сів у чорний «мерседес» і рушив вулицею, а за ним потяглася машина з охороною.

Я завжди мав якесь дивне передчуття, що моя доля переплететься з його долею. Підозрюю, що він також побоювався цього. Тому я нишком спостерігав за вбогим сановниковим життям, його від’їздами і поверненнями, його нудними, довжелезними телевізійними виступами, стежив у газетах за його службовими подорожами, зичливо вітав появу урядового рефрижератора, який привозив для нього сервелати, ошийки, ліверні ковбаси і сирки з низьким вмістом жиру. Припускаю, що він так само, пройнятий якоюсь лихою думкою, тайкома цікавився моїм, не менш сірим життям.

Я вийшов на Новий Світ, порослий кущами знамен, червоних і біло-червоних. Але в отих наших біло-червоних кількість червоного протягом років зросла, а білого — зменшилась. І тепер наші знамена теж були червоні, тільки з невеличкою білою каймою угорі. Отже, ці старі будиночки, немов цегляні. личинки, що безупинно вилуплюються з коконів тиньку, випустили назовні злу кров святкових прапорів і дрімали понад вузьким каньйоном вулиці, якою крокувала шкільна малеча й бригади заводів та фабрик. А над святковим юрмищем лопотів велетенський транспарант з написом: «Хай живе сорокова річниця Польської Народної Республіки!».

Я замислився над цим закликом, чим звернув на себе увагу пенсіонера з газетою під пахвою. З розумінням він усміхнувся до мене.

— Ви теж зауважили?

— Вибачте, що?

— Тільки не вдавайте.

— Маєте на увазі сорокову річницю?

— Додали собі пару добрих років, — захихотів. — У мене гарна пам’ять.

— Гадаєте, що додали?

— Я не гадаю, я знаю.

— Покажіть-но газету. Подивимось на дату.

— Ви не досить спостережливий. Вже віддавна дати в газетах такі розмиті, ніби хтось на літери наступав підошвою. Погляньте самі.

Старий подав мені газету, а я міцно схопив