Читати книгу - "Малий апокаліпсис"

моє життя, хоча добрим тоном вважалася зневага до мого існування. Отже, він читав ту візитку, наче табличку на дверях у секретаря ЦК, і не здогадувався, що за тими дверима вже десять років помирає старий пенсіонер, з муками помирає день у день і ніяк не може померти. Згори, по сходах і перилах, стікала брудна вода. То наш двірник, у теперішні часи званий вже начальником будинку, невиправний кретин, мив сходову клітку. Його вже стільки разів показували на телебаченні, описували в газетах, а він і далі з такою ж упертістю щокварталу мив наші сходи, єдиний начальник будинку в цілій країні, який практикував щось подібне.

— Не наклади в штани, старий, — озвався Рисьо.

— Я мушу подумати.

— Вони чекають об одинадцятій. Галина й Надєжда, — додав Губерт.

— А якщо я не зроблю цього?

— Житимеш так, як жив раніше.

Вони йшли сходами вниз, підтримуючи один одного, як двійко святих, як Кирило і Мефодій. А я ж пам’ятаю Рися з давніх часів, коли ми були ще молодими. Пригадую одну пияцьку ніч у якійсь садибі під Варшавою і спільний нічліг покотом на соломі. Рисьо тоді був чи то критиком, чи то кінознавцем і лежав поруч, а між нами — п’яна дівчина, якої я більше ніколи потім не бачив. Напівпритомні, ми лежали на моєму зеленому брезентовому плащі, що його я люб’язно постелив; дівчина постогнувала крізь тяжкий п’яний сон, Рисьо чимось там при ній займався, хрипливо посопуючи від раптової хоті, тож вона відвернулась обличчям до мене, а спиною до Рися. Тепер я відчував її вологий сонний подих на своїй щоці. Рисьо не заспокоївся, непритомний, проте активний, порпався в чомусь там, шарпав її одіж, підлазив під її безвладне тіло, істерично задихаючись. А потім, коли я вже провалювався в маячню, Рисьо, мабуть, таки доп’яв свого, бо зненацька заскавучав, зашамотів у розкиданій соломі. А вона, не здогадуючись про сусідів екстаз, овіювала мене легким спокійним подихом. Лише вранці, коли ми, похмільні, попідводилися з тієї сільської постелі, я натягнув на плечі свій брезентовий плащ, мимоволі сягнув рукою до кишені і з жахом переконався, що саме моя кишеня у темряві нічній стала жертвою Рисьової пристрасті, що то її, кишеню, кохав він по-юнацькому, самовіддано, може, навіть першим своїм коханням.

А тепер Рисьо пише аморфну прозу без розділових знаків, ходить ад’ютантом при Губерті і є шанованою постаттю в літературному світі. Я повернувся до своєї кімнати, аби глянути на них із вікна. Якимсь дивом їм саме трапилося вільне таксі, але вони обійшли його й поважно закрокували в бік Нового Світу. Мене цікавило, чи за ними стежать. Однак жодне авто не зрушило з хідника й ніхто не вибіг за ними з-поза сусіднього будинку. Нині в агентів були важливіші справи.

Свого часу Губерт повісився в шафі — так зацькували його у черговій кампанії, бо тоді, наприкінці шістдесятих, режим іще мав силу на жахні видовища і злочинні акції. Отож Губерт повісився, але вчинив це, напевно, вперше у житті, тож забракло вправності. Вішак зірвався, шафа перекинулась, а Губерт вижив. Так, вижив, аби через багато років прийти до мене зі смертним вироком.

Знов загриміло в тісному й низькому небі. Я пішов до ванної, аби вмитися. Труба болісно захарчала, гикнула, проте рештки води ще текли. Я мився машинально, думаючи при цьому, чи добре, що я миюся й одягаюся з точки зору такої перспективи. Але ж смерть треба прийняти, як причастя, натщесерце й охайно. Однак хіба я мушу вмирати? Хіба хтось силою зіпхне мене з мосту чи обіллє бензином? Адже рішення залежить від мене. Можу померти з честю або ганебно жити далі.

Знову хтось подзвонив. Я подумав: може, Рисьо і Губерт щось забули, а може, повертаються, аби скасувати вирок. Трохи мокрий, я підбіг до дверей. На сходинці сидів дідусь із великою шкіряною торбою.

— Ви до мене? — спитав я.

— Так, до вас. Маю вказівку вимкнути газ.

— Таж цього року ви вже тричі вимикали.

— Пане, що я знаю, мені кажуть — я вимикаю, кажуть — вмикаю. Вони, пане, геть погубили голови. Щодня якийсь будинок злітає в повітря, то, щоби застрахуватися, кажуть вимикати. Ще добре, що ваша квартира взагалі існує, бо в мене тут, пане, є такі номери, яких немає в цілому будинку, — і показав мені брудний папірець.

— Ну, то вже за одним разом і світло вимкніть. Мені все одно.

— Вам усе одно, — хитро осміхнувся дідусь і спритно заскочив до ванної кімнати. — Але мені не все одно. Я вповноважений тільки до газу.

Ясна річ, він умить закрутив вентиль, демонтував запальник у колонці і тут-таки присів на краєчку ванни, закурюючи розклеєну цигарку.

— Приємно скупатися в теплій воді, ну хоч би, перепрошую, зад помити, — правив своєї старий, розглядаючись по ванній. — Але що зробиш, наказ є наказ. Хіба якось побалакати з начальником, ви розумієте. Дати на лапу.

— Мені не хочеться розмовляти з начальником. Я нині помру.

Старий сантехнік весело захихотів.

— Чому саме на сьогодні ви це запланували? Не шкода нагоди? Нині той їхній російський секретар приїжджає. Ціле місто прикрасили, з самого ранку оркестри всюди грають. Кажуть, пане, що відбувається фестиваль якийсь, велике їхнє свято, а, може, й наше. Кинули товар на прилавки, всюди, пане, під Палацом культури, над Віслою, люди з самого ранку стоять у чергах, а ви намірилися вмирати.

— То помру їм на зло.

Літній майстер витирав сльози радості.

— Але ж ви комік, пане. Якби можна було вмерти їм на зло, то не було би вже поляків. Знаєте що, підключу я вам газ, а вентилі запломбую. Зроблю таку широку петлю, і ви зможете користуватися газом, лишень обережно.

— Не потребую більше газу. Візьміть собі колонку на пам’ять.

— Ви образилися. Як ні, то ні. Прошу ось тут розписатися.

Я відпровадив його у коридор. Старий принагідно помацав моє пальто, яке висіло біля дверей.

— Гарна вовна. Закордонна.

— Беріть на здоров’я.