Читати книгу - "Журавлиний крик"

не забувалося, не минало ніяк і ніде. Про це йому нагадали у військкоматі, коли призивали до армії. «Ти — син куркуля і служитимеш у робочому батальйоні», — сказав заклопотаний метушливий капітан. І Пшеничний став червоноармійцем робочого батальйону — трохи вчився військової справи, а більше працював: будував залізниці, мости, тунелі. Це було в Сибіру, взимку він наловчився їздити на лижах, у змаганнях одного прекрасного дня посів перше місце. І коли якось стали організовувати лижний агітаційний пробіг на двісті кілометрів, то як кращого лижника записали й Пшеничного. Він був радий відзначитися бодай цим своїм умінням, але й тут, мов чорний кіт, з’явилося на його дорозі колишнє. Уже зі старту його повернув комісар, сказавши, що йому їхати не можна, бо в нього, червоноармійця Пшеничного, не все гаразд з біографією.

Згодом ще було багато дрібних і великих образ, викликаних батьковим минулим, і Пшеничний скорився, відступив набік, не ліз більше туди, де були не такі, як він, люди. Тільки сам собі, сам для себе, наперекір усім — такий вовчий девіз поступово засвоїв Іван Пшеничний. Він не гребував нічим: коли треба було, обманював, крав, ошукував, до слабших у нього завжди скипала ненависть, сильніших він побоювався і теж ненавидів. Він розумів, що поводився негарно, не по-людському, робився злим і недобрим, як батько, але переінакшити себе вже не міг і котився все більше туди, куди женуть людину її образа і злість.

Коли почалася війна і німецькі війська посунули на наші землі, серед величезного моря біди й сліз був чоловік, який таємно радів. Цим чоловіком був боєць запасного батальйону Іван Пшеничний, який згодом став фронтовиком і сьогодні ось остаточно намірився здатись у полон.

5

Уночі вітер поступово стих, зате звідкись із шелестливої темряви почав накрапати дощ. Відразу намокли капловухі пілотки на головах бійців, поступово набрякали вологою, важчали, ставали лубом шинелі. Свіжорозкопана земля швидко перетворювалася в глей і налипала на черевики.

У похмурому мовчанні бійці знову налягли на роботу. Більше навпомацки, бо майже нічого не могли бачити, вони скребли в темряві лопатками — копали траншею, щоб з’єднати нею всі стрілецькі окопчики. Та тривога, що несподівано охопила їх від недавньої перестрілки в тилу, поволі влягалася, наткнувшись на сувору непохитність старшинської упевненості в своїй силі й удачі. Карпенко, здається, був спокійний, такий, як і завжди, хіба що тільки менше покрикував на людей, а вночі на якийсь час і зовсім примовк. Та й інші теж працювали мовчки, більше наслухували: хіба мало що може принести їм ця фронтова непогожа ніч?

Напрацювавшись і віддавши лопатку Овсєєву, старшина сів на бруствер і замислився. Чим більше минало часу відтоді, як вони розстались із своїм батальйоном, тим усе щільніше обступали його турботи-думки. За день вони відірвалися від ворога, знесилений бомбуваннями, полк поспішав відступити за ліс, окопатися, налагодити оборону і якось удержатися на лісовому рубежі. Дорогу — підступ до цієї оборони — комбат наказав утримувати добу. Ніч стоїть ось тиха, а хто знає, яким буде завтрашній день? Підуть німці іншим шляхом чи наваляться на цю дорогу, і тоді, звісно, їм, шістьом, доведеться набратися горя. Ця думка весь час гризла старшину і тоді, коли він допомагав Овсєєву копати, і тоді, коли сидів, прислухаючись до звуків ночі. Зовні спокійний і завжди впевнений у своїх вчинках, Карпенко насправді був не такий. Але за тривалий час командирської служби він засвоїв правило: усі сумніви приховувати в собі, а напоказ виставляти тільки залізну впевненість та непохитну твердість волі. «Твоя правда чи ні, а сказав — стій на своєму», — так колись учив його старшина надстрокової служби Броваров, і Карпенко на все життя запам’ятав мудрі слова старого служаки.

Дощ усе сіявся й сіявся рідкими дрібними краплями, від яких мокріло обличчя, і по скронях, стікаючи до шиї, котилися неприємні холодні струмені. Старшина встав з бруствера й оглянувся: забувати про обережність тут не випадало. Усі копали. Поруч Свист та Овсєєв, з того боку сторожки — чутно було — длубався Глечик. З усіх боків обложила землю глупа ніч, негода, холоднеча й невиразна, як давно забута турбота, незрозуміла тривога.

Не почувши нічого підозрілого, Карпенко взяв з бруствера свій мокрий «ручник» і, ховаючи його від дощу, поставив під стіну сторожки. Потім переніс туди ж дві скриньки патронів і зупинився біля розгрузлої землі над траншеею, де, сопучи й покректуючи, копирсався Овсєєв. Боєць відчув, що поруч старшина, і, не розгинаючись та все колупаючи землю лопаткою, поскаржився:

— Сізіфова праця: довбаєш, довбаєш — і ніякого сліду.

— Погано довбаєш, виходить, — думаючи про щось інше, сказав Карпенко.

Овсєєв кинув у темну яму лопатку й випростався.

— А взагалі на якого біса все це? Полк відійшов, а нами прикрився? Як це називається?

Він був стомлений, важко дихав і говорив з давно накипілою злістю.

— Це називається: виставити заслін, — спокійно відповів старшина.

— Ага, заслін? А чим кінчається такий заслін, тобі, командире, відомо?

— На що ти натякаєш? Га? — розсердився Карпенко.

Овсєєв заворушився в траншеї, шпурнув у темряву грудку і сказав тоном, що давав зрозуміти: дарма сперечатися про те, що й так ясно:

— Що там натякати! Ти й сам знаєш: смертники ми, ось хто!

— От що, Овсєєв, — помовчавши, твердо сказав старшина. — Ти думай що завгодно, але базікати не смій! Чуєш?

Він не хотів більше розмовляти з цим бійцем, який надто швидко здогадався про все те, чого краще було б йому не знати, і пішов геть. Чоботи ковзали по розмоклих грудках землі, стомлене тіло від холоду проймали дрижаки. У довколишній темряві шумів рясний дощ, барабанив по шматку бляхи на даху сторожки.

Старшині було неприємно, що його затаєні навіть від самого себе здогади й підозри так легко збагнув цей хитруватий, тямущий боєць. Прослуживши разом з ним кілька днів, Карпенко так і не знав, який насправді цей Овсєєв