Читати книгу - "Скарб Солоного лиману"

— Зробили діло? — поцікавився він.

— Авжеж, — відповів Ірвик.

— Ну, тоді вечеряйте й одразу в ліжко! — наказав дядько Карпо.

Ми тільки того й чекали.

Уранці нас збудила тітка Катря.

— Годі спати, хлопчаки, — весело гукнула вона. — Ондечки вже й сонечко у вікно посміхається. Знаєте, чом воно радіє? А тому, що цієї ночі пунент десь мимо прошелестів. Минулося!

Ми поспіхом одяглися. На столі нас чекав сніданок: картопля, зварена у лушпинні, солона тюлька, цибуля і чай з бубликами, які, певно, вчора привіз із Очеретяного дядько Карпо…

— Сідайте за стіл, як слід їжте, — сказала тітка Катря, — а я піду, бо в мене ой скільки отих ранкових справ.

Ми поснідали і вийшли надвір, а там побачили дядька Карпа. В руках він тримав довгу заяложену жердину, за спиною в нього висіла рушниця.

— Не будемо гаяти часу, хлопчаки. Сьогодні на березі моря справ для нас немає. Тиша. Отже, я покажу вам свою очеретяну республіку. Обіцяю цікаву й повчальну подорож.

Сказавши це, єгер подибав до очеретів, ми слідом, а за нами — качка Таська.

Неподалік від єгерської хатини починався рівчак із рудою, мов чай, водою. Поруч лежав човен — гостроноса плоскодонка. Човник зіпхнули на воду. Ми сіли на банку, а єгер на корму. Спираючись на жердину, він спрямував суденце в очеретяні зарості. Тільки смішна Таська лишилася на березі.

Досить швидко ми опинилися в очеретах, суцільних і непролазних. Звідусіль лунали голоси — кахкання, чвакання й цвірінькання. Ми прислухалися до галасу таємничих мешканців зеленого царства і раз у раз озиралися, але нікого не бачили. А човен просувався все далі й далі, і все виразніше чули ми тривожне «чок-чок» або «т-у-р-о-р-о-о-к-о». То мешканці очеретів попереджали своїх сусідів про небезпеку: тікайте, мовляв, ховайтеся, чок-чок…

— Ось і перша зустріч, — мовив єгер і зупинив човна.

Спереду на очеретині, що звисала над рівчаком, перетинаючи нам дорогу, гойдалася сіра хвостата птаха. Вона галасувала, хоч вуха затуляй.

— Що це з нею? — тихо спитав я.

— А ви прислухайтеся гарненько, вона сама про все розповість, — прошепотів єгер. — Чи не знайдеться часом у вас олівця і клаптика паперу? Варто було б занотувати пташину розповідь.

— Є! — вихопив з кишені свій записничок Ірвик.

— Тоді запиши, про що хвостата белькоче, — порадив дядько Карпо.

Я схилився до Ірвика. Він записував: «Ка-р-р-р-ась, к-а-р-р-а-сь, лин-лин, р-а-ак, чер-р-в´-я-к, їм-їм-їм…»

— Ну, як? Чуете, як вихваляється: мовляв, їм карасів, линів, раків? А насправді, крім нікчемної комашні, нічого не ковтає.

Отак ми познайомилися з очеретянкою-татарницею.

Галасуха все ж помітила нас, сердито «чокнула» й пірнула в очерети, мов у воду, а комишинка, на якій вона сиділа, випросталась, давши нам дорогу…

Ми ще довго просувалися кривулястим рівчаком поміж суцільних очеретяних стінок, яким, здавалося, кінця й краю не буде. Та ось нарешті очерети розсунулися, і перед нами відкрилося кругле синє озерце…

Дядько Карпо заштовхав човен в очерети, але нас уже помітили: хтось зовсім поруч тривожно заквилитав: «Ой-ой-ой-о-о-й».

Ми з Ірвиком аж заклякли.

— Усе гаразд, хлопці, — заспокоїв нас єгер, — але ви повинні запам´ятати, що тут, — він широко обвів рукою навколо, — часто-густо не хворіють і не вмирають своєю смертю, бо жорстокі тутешні закони. Того, хто ослабне, знищать або з´їдять. А це подала голос мала болотна курочка-ойкотуха. Вона живе тут зі своїми діточками…

Раптом з очерету випливла сіра качка, а слідом за нею семеро рухливих жовтеньких грудочок — каченят. Вони поспішали за матусею. Через якийсь час качина родина була вже на середині озера. Аж тут качка зупинилася і сторожко підвела голову, а тоді владно кахнула і стрімко кинулась назад до очеретів. За нею захапалися перелякані пуховики, та не всі. Один малюк на материн наказ — «тікай» — не звернув ніякої уваги: прямував собі далі. Коли де не візьмися над ним повис рудий кігтистий птах. Не встиг непослух і пискнути, як опинився в пазурах хижака.

— Стріляйте, шуліка! — зойкнув Ірвик.

Але дядько до рушниці й не доторкнувся, лише сумним поглядом провів хижака, який незабаром щез за очеретами.

— То не шуліка, а болотяний лунь. Я його добре знаю, кубло його тут, недалеко, — відказав дядько Карпо. — Отак, хлопці, — всіх непослухів у очеретяному царстві чекає подібна доля… — додав він.

— Чому не пальнули по злодіяці? — допитувалися ми.

— Ех, діти, діти!.. Та якби не було отих хижаків, мабуть, не було б ані качок, ані вертлявих дзьобачів-куликів та очеретянок, — роздумливо відповів єгер. — Спитаєте «чому»? Бо вони б поступово загинули всі. От вам у школі за різні провини ставлять двійки та ще до директора