Читати книгу - "Палац Посейдона"

Оскар кинув швидкий погляд на обличчя своїх супутників.

— Ви найкращі друзі, які в мене колись були, — розчулено промовив він. — Дякую, що виручили, інакше навіть не знаю, чим би все це скінчилося…

Наступного дня Оскар прокинувся з таким відчуттям, нібито його переїхав швидкісний потяг. Боліли всі м’язи, кожна зв’язка й кожен суглоб. Він розплющив очі і виявив, що сонце вже зійшло. До кімнати крізь вікно проникали його перші, ще не жаркі промені, тепла пляма сонячного світла лежала на ковдрі, крізь прочинене вікно долинало щебетання птахів у саду.

Юнак підвівся на ліжку й зі стогоном потягнувся. Незважаючи на вчорашню пригоду, спав він міцно. Товста перина й відчуття захищеності та спокою в домі хазяїна зробили свою справу. Солодко позіхаючи, він спустив ноги з ліжка й ретельно оглянув власне тіло. Травми виявилися помірними. Кілька синців і саден — ось і все. За пару днів від них не залишиться й сліду. По-справжньому боліла тільки вилиця в тому місці, куди влучив кулак Берінгера. Оскар помацав своє обличчя й відчув під пальцями невеликий набряк. Зараз там, напевне красується чималенький фінгал, це зрозуміло і без дзеркала.

Ще за мить він просто забув і думати про це, тому що з вулиці долинуло цокання кінських копит, що поступово наближалося. Незабаром до фиркання коней додалися чоловічі голоси. Заінтригований, юнак зіскочив із постелі й відчинив вікно ширше.

Біля під’їзду зупинився фаетон, запряжений парою чудових коней. Із екіпажу вийшло двоє чоловіків. Стрункі, підтягнуті й мускулясті, вони справляли враження уродженців Півдня. Одному з них було на вигляд років шістдесят. Смагляве й завітрене обличчя, коротко обстрижене сиве волосся, настовбурчена борода, через яку його можна було прийняти за пірата. Його супутник виглядав значно молодшим і був одягнений набагато краще. Костюм чудового покрою, крохмальні манжети й шовкова краватка, й усе це багатство завершував новісінький блискучий циліндр. Обидва курили, та, щойно відчинилися вхідні двері, загасили свої сигари.

Оскар пильно спостерігав, як Карл Фрідріх фон Гумбольдт вітає ранніх відвідувачів. Порівняно з обома, його хазяїн виглядав велетнем. Одягнений у довгий індійський візерунчастий халат, із косичкою на потилиці, заплетеною у китайський спосіб, він справляв досить екзотичне враження. Однак, незважаючи на ексцентричний вигляд, він був дуже ввічливою людиною.

— Доброго ранку, панове! — почув Оскар.

— Пан фон Гумбольдт? — запитав молодший чоловік.

— Із ким маю честь?

— Дозвольте відрекомендуватися: мене звати Ставрос Нікомедес. — Молодший чоловік зробив крок до Гумбольдта і простягнув йому руку. — Я судновласник, а цей чоловік — один із моїх капітанів, його ім’я — Димитріос Фогіацис. Я хотів би зробити вам певну ділову пропозицію.

Гумбольдт оглянув обох чоловіків із голови до ніг, а потім потиснув руку Нікомедеса, що так і залишалася простягнутою.

— То ви у справі? Дякувати Богу, а то я було вирішив, що ви з газети. Цей борзописець Фріц Фердінанд стає просто нестерпним. Прошу вас, проходьте. Ви маєте багаж?

— Ні, дякуємо. Ми все залишили в готелі.

— Чудово. Тоді — ходімо за мною!

Оскар дочекався, поки хазяїн разом із відвідувачами зайдуть до будинку, й зачинив вікно. На його обличчі відбилося незрівнянне полегшення — адже спершу він вирішив, що обидва вранішні гостя з жандармерії, і з’явилися вони з приводу вчорашньої бійки у пивниці. На щастя, цей візит не мав до цього жодного стосунку. Хоча він був зовсім не від того, щоб з’ясувати, як у подальшому розгортатимуться події внизу.

Він кинувся до умивальника, вимив обличчя, почистив зуби й ретельно зачесався. Він одягнув штани й уже натягав сорочку, коли пролунав стук у двері його кімнати.

— Заходьте! — гукнув Оскар.

Двері відчинилися, і в їхньому отворі виникла фігура Шарлотти. Сонячний промінь спалахнув золотом у світлому волоссі дівчини.

— Доброго ранку, — сказала вона. — Як спалося?

Оскар притиснув до щоки губку, сподіваючись, що Шарлотта не помітить фінгалу.

— Чудово. А тобі?

Дівчина пильно подивилася на нього, і її усмішка раптом згасла. Вона поспіхом зайшла до кімнати, зачинила за собою двері й зупинилася перед Оскаром. Погляд її зробився колючим, а міцно стиснуті губи не обіцяли нічого втішного. В Шарлотти завжди з’являвся такий вираз, коли йому доводилося щось накоїти.

Оскар тяжко зітхнув. І як, скажіть будь ласка, він думав приховати сліди своїх учорашніх походеньок?

— Ти виглядаєш жахливо. Що сталося?

— Невеличка пригода. Цілковита випадковість. Підсковзнувся після дощу і трохи потовкся.

— Пригода? Це ж просто смішно!

— Добре. Що ж тоді трапилося, по-твоєму? — мляво огризнувся він.

— Я знаю, що вчора ти потай утік із дому. Я бачила, як ти перелазив через садову огорожу.

— Так, і що ж тут особливого? Просто схотілося трохи прогулятися, розім’яти ноги перед сном. Коли я повернувся, всі вже спали. Я не хотів здіймати галас у всьому домі, тому не вмикав світло. Внизу, в холі, я наштовхнувся на колону й потім іще…

— Не дури мені голову! Тебе побили, — рішучо припинила його безпомічну брехню Шарлотта. Дівчина зробила крок до Оскара, відвела від щоки його руку з губкою й уважно оглянула синець і садно. Хитаючи головою, вона заявила:

— Ти знову навідався до своїх старих приятелів. Хіба я тобі не казала тисячу разів, що цього не слід робити?

Оскар швидко зметикував, чи варто продовжувати й надалі все заперечувати, та дійшов висновку, що Шарлотта надто розумна, щоб довго можна було їй брехати. Відтак він знову зітхнув.

— Ну, добре, припустимо, що я побачився з друзями, то й що? Я всього