Читати книгу - "Темнолесникове прокляття"

— Ні… нічого, — відповіла Маріс.

Вельма гучно втягла в себе повітря. Її м’ясистий, бульбатий ніс скривився.

— Світляк і… хто з вас обпікся? — запитала вона без зайвих церемоній. — Ану ж бо покажіться мені!

Квінт простяг руки долонями вниз. На долоні й на пальцях красувалися болючі червоні виразки та полопані пухирі. М’якенька подушечка великого пальця була обпечена до живого м’яса.

Маріс ахнула і закусила спідню губу. Вельма опустила тацю, взяла горнятко і хлюпнула повну ложку варення Квінтові на долоню. Квінт покосився на Маріс, поглядом запитуючи, чи не здуріла, бува, стара лісова трольчиха остаточно.

— Нянечко, варення? — здивувалася Маріс.

— Гой-ягідне варення, — пояснила Вельма, розмазуючи липку жовту масу по опіках. — Мастю з гой-ягоди, певна річ, було б краще, та, гадаю, трошки корового цукру не зашкодить. Ось, — закінчила вона нарешті. — А тепер, якщо ми обв’яжемо оцією серветкою… Отак. — Вона підвела погляд. — На ранок рука буде здорова-здоровісінька.

— Дякую вам від усього серця, — чемно озвався Квінт.

Та Вельма була вже не в тому настрої, аби умлівати від милих речей.

— А я від усього серця дам тобі копняка під одне місце, як іще раз побачу, що ви граєтеся з грубою! — заявила вона грізно.

— Він тільки намагався засвітити мені лампу, — заступилася за хлопця Маріс.

— А, ну то нехай цим клопочеться той, кому воно до снаги, — відрубала Вельма. Трольчиха підвелася. — Піду-но краще принесу ще одну розетку варення, а потім уже я — я — заходжуся коло лампи. Затямили?

— Так, нянечко Вельмо! — дружно відказали Маріс і Квінт.

— Що сталося? — обернулася Маріс до Квінта, щойно Вельма вийшла зі світлиці. — Що ти там побачив?

— Побачив? — розгубився Квінт.

— Ну, коли пожирав очима палаючі головешки.

Квінт похитав головою, не в змозі говорити. Він глибоко втяг у себе повітря і проковтнув клубок у горлі.

— Колись я пережив пожежу, — почав він. — Страшну пожежу.

— Я не знала, — стиха промовила Маріс.

— Пожежа на Великій Західній пристані, — провадив Квінт. — То не був нещасливий випадок. Вона спалахнула в моєму домі. Старшина-стерничий мого батька, Сміл, вирішив, що час уже йому стати капітаном «Приборкувача ураганів». І пустив червоного півня. Мого батька не було вдома, але… — Голос його затремтів. — Моя мама, брати… наша нянька…

— Мені дуже шкода, Квінте, — сказала Маріс.

— Я врятувався через дах, — скривився Квінт. — Я зроду не боявся висоти. Але я не міг порятувати їх… я… не міг… — Квіт обхопив голову руками, схлипнув, і голос його став глухий. — Вогонь… дим… жар…

Маріс не зводила з хлопця пильного погляду. До неї починало доходити, яким відважним мав він бути, аби погодитися засвітити їй лампу, запхати руку в грубу, схопити вогнисту головешку… Дівчину враз осяяв не позбавлений тривоги здогад. Усе, що він зробив, робилося заради неї.

Маріс прикро заскніло серце. Їй по зав’язку вистачало й батька, який так дивно поводився останнім часом. Вона зирнула на Квінта, якого ще й досі тіпало після пережитого, і зітхнула. Чим швидше Вітроногий Шакал прийшов би й забрав його, тим було б краще.

Було вже запалено всі лампи та смолоскипи, коли нарешті Вітроногий Шакал і Лініус Паллітакс повернулися до світлиці з балконом. Настала ніч, і поривчастий прохолодний вітер завдавав чималого клопоту команді «Приборкувача ураганів», яка утримувала корабель над балконом Палацу тіней.

— Заноситься на бурю, — зауважив Вітроногий Шакал.

— Зі снігом та дощем, — підхопила Вельма Тернодерев, і її обличчя видовжилося. — Я відчуваю це всіма своїми суглобами.

— Тож мусимо якнайшвидше завершувати нашу справу, щоб Вітроногий Шакал устиг відлетіти, — заявив Лініус, нервово термосячи пальці. — Будь ласка, сядьте всі. Я маю зробити оголошення.

Маріс і Квінт посідали на сусідніх стільцях, після чого Квінт зосередив усю увагу на тому, щоб приховати свою імпровізовану пов’язку — нині не час для пояснень. Вельма з лемурчиком на колінах знову вмостилася на своїй підвісній канапі. Капітан небесних піратів стояв обіч Лініуса, який відкашлювався, перш ніж забрати слово.

— Ось що порішили ми з Вітроногим Шакалом, — оголосив він. — Квінт зараховується до Водограйного дому. Він студіюватиме небознавчі науки та хмароглядство, ми навчимо його основ мжичкометрії, вітроловства, дощознавства, мрякощупізму… Його наука починається з завтрашнього ранку…

— Але, але… — кинувся заперечувати Квінт. Він зірвався на рівні ноги, його обличчя розпашіло від хвилювання. — Але…

— Не перебивай! — різко урвав його Вітроногий Шакал.

— Маріс введе його в курс усіх справ, — провадив Лініус, застережливо глянувши на дочку, щоб та й собі не надумала його перебивати.

— Але ж, батьку, — вигукнув Квінт, — життя вченого не для мене…

— Хлопче, тобі потрібна освіта, — сердито відрубав Вітроногий Шакал. — Колись ти мені ще дякуватимеш за це. — Його очі потемніли. — Ради Неба, якби я мав такі можливості, які відкриваються перед тобою…

— Але я не хочу…

— А потім, ставши моїм учнем, — утрутився в розмову Лініус, — ти виконуватимеш дрібні доручення, про які я тебе проситиму. Успішно їх виконаєш — і для тебе знайдеться місце в Лицарській Академії.

— Ні, ні, ні! — затявся Квінт. — Це не те, чого я хочу. Батьку, — обернувся він до Вітроногого Шакала, — я — повітряний пірат. Як ти. Як мій дід. І… і… — Маріс бачила, як у хлопця затремтіла спідня губа. Несподівано він порвався до батька, широко розпростерши руки. — Я не хочу, щоб ти покидав мене! — заридав він.

— Це ж не назовсім, — запевняв його Вітроногий Шакал, у якого від напливу почуттів теж стали тіпатися кутики вуст.

— Але ж нам було добре разом, чи не так? — не здавався Квінт. — Чи не так? Ми разом мандрували небом. Ти — і я… — Він проковтнув клубок у горлі. — Ти єдиний, хто в мене залишився! — схлипнув хлопець.